Глава 13. Правда, яка веде в глухий кут

Глава 13. Правда, яка веде в глухий кут

Северіан Крайс

Дорога до Вейнмарку з’їла ніч, як голодний звір. Дощ то стихав, то знову бив по даху карети дрібними краплями, і від того весь шлях здавався нескінченним, хоча я вже не перший раз ним подорожую. Я не люблю “несподіванок” – у моєму світі несподіванка означає, що хтось працював краще за тебе.

Вейнмарк зустрів мене каменем і тишею багатого міста, яке прокидається не криком базару, а шелестом чистих манжет. Вулиці були ще напівпорожні, магічні ліхтарі трохи диміли парою у вологому повітрі, коні мірно крокували мощеною камнем вулицею.

Королівський Банк велично стояв посеред міста: не будівля – твердження. Високі колони, емблема над входом, два охоронці в однакових плащах, і погляд у кожного дуже уважний. Я прибув раніше відкриття і наказав кареті стати так, щоб мені було зручно вийти, як тільки двері відчиняться і банк почне приймати до себе відвідувачів.

Пів години очікування – дрібниця.

Коли годинник на вежі відбив десяту, двері банку розкрилися, пунктуально, як і завжди.

Я зайшов.

Усередині пахло полірованим деревом, сухим папером і чимось ще – холодною канцелярською дисципліною. Службовець у сірому камзолі підвівся одразу, ніби він чекав саме мене. Він по вбранню відразу «змалював» заможного клієнта.

– Пане, вам допомогти? – чемно привітався він.

– Северіан Крайс, – сказав я. – В мене є ключ доступу до кімнати зберігання.

Я дістав ключ і передав службовцю.

Службовець не торкнувся ключа одразу. Він спершу кивнув старшому доглядачу, до нас підійшов статний високий чоловік у синьому костюмі.

– Прошу ваш ключ, пане Крайс, – ввічливо попросив він.

Доглядач узяв ключ щипцями, ніби це не метал, а речовий доказ, і поніс його до невеликого столу під лампою.

Верифікація тривала недовго. Кілька перевірок, звірка маркування, короткі записи у реєстр. Я бачив їхню дисципліну і, не приховую, отримував від цього задоволення: система, яка працює, завжди мені подобалась.

– Ключ справжній, – нарешті сказав доглядач. – Доступ підтверджено. Сектор С. Блок внутрішнього зберігання, кімната вісімнадцять. Прошу за нами.

Ось воно. Скоро я отримаю те, заради чого останній тиждень провів у дорозі і майже не спав.

Коридори банку були тихі, як підземелля, але чисті, як храм. Ми пройшли кілька постів охорони і нарешті зупинились біля дверей із емблемою Королівського банку.

– Далі – ваша дія, пане, – сказав доглядач і зробив крок убік.

Я встав так, щоб двоє службовців і охоронець добре бачили мої руки. Вставив ключ. Повернув.

Замок клацнув. Все чітко.

Я відчинив двері.

І одразу зрозумів: щось не так.

Всередині було порожньо.

Я був у ступорі, тут було не просто “порожньо, бо винесли”. Порожньо так, ніби тут ніколи нічого не лежало. На підлозі жодної подряпини, жодного сліду, що хтось недавно рухав важкі речі. Ні запаху металу, ні запаху паперу, ні навіть пилу, який обов’язково з’являється при зберіганні паперових документів.

Я пройшов на два кроки всередину. Провів поглядом по стінах, по підлозі, по кріпленнях, по місцях, де повинна була бути хоча б тінь того, що мені потрібно.

Нічого.

Мить – і в голові клацнув інший замок.

Ключ справжній. Замок справжній. Кімната – не та.

Арден не брехав “у лоб”. Він зробив гірше: дав мені правду, яка веде не туди. Це найдоросліший вид обману – той, який важко назвати обманом.

Я закрив двері, повернув ключ і забрав його, намагаючись не показувати і стримувати емоції, все досі ще під контролем.

– Дякую, – сказав я доглядачеві так, ніби побачив саме те, що хотів.

Вони кивнули. Для них це була просто ще одна процедура.

Я вийшов із банку рівним кроком. Дощ знову посилився, настрій був такий, що хотілось когось розірвати, облаяти, накричати, але зараз я не мав права піддаватись емоціям.

Вийшовши з будівлі банку я покрокував до карети, що чекала на мене.

Тільки но зайшовши всередину, я дістав амулет зв’язку.

– “Амарк”, – коротко. – Статус. Чи заходив Арден до Вейнмарку? Чи був біля банку? – звернувся я до комендира «Вісімки», яка працювала у Вейнмарку.

Відповідь прийшла швидко і чітко.

– Ні, пане. Жодного разу. Ні біля банку, ні поруч. Портрет відпрацьовано. Нуль.

Отже, Арден не забирав звідси документи.

І тут я звернув увагу, що карету оточує міська варта.

Не та, що стоїть на перехрестях і ганяє жебраків з порога крамниць. Ці були інші: охайні, зібрані, без нервової міської метушні. Їхні плащі не липли до плечей, попри дощ, ремені були затягнуті правильно, а руки тримались біля службових шпаг.