Глава 12. Умови та домовленості

Глава 12. Умови та домовленості

Северіан Крайс

Я повернувся на дорогий постоялий двір так, ніби нічого не сталося. Я не люблю випадковостей. Випадковість — це ознака поганої підготовки.

У коридорі було тепло, пахло воском і чужими парфумами. Тут завжди пахло чужими парфумами —дворяни полюбляють лишати після себе аромати, і вважають це хорошим тоном і можливістю підкреслити свій дворянський статус. Мене це не цікавило, я навіть вважав це деяким проявом дурості і марнотратства, окрім випадків, коли необхідно було забезпечити собі алібі, зробивши тебе «поміченим» там, де цього потребує ситуація. Для цього в мене самого був при собі у внутрішньому кармані невеличкий флакончик з дорогими парфюмами.

— Карету, — віддав я наказ хлопцю з прислуги. — Дві пари коней. Запасні стремена. Плащ — дорожній. Без гербів. І хай кучер збирається. Ми виїжджаємо.

Слуга швидко кивнув і почав діяти. Я почув, як десь унизу вже загуркотіли відра у стайні, дзенькнули пряжки, і почалась підготовка.

У номері було тихо й чисто. Чистота — це теж вид маскування: вона робить приміщення безликим, а безлике приміщення не привертає уваги, це добре.

Я підійшов до вікна. Мої думки побігли вже попереду, плануючи наступні дії. Вони вже прокладали тракт — туди, де вирішується доля «заповіту», який, у моїх руках стане зброєю, яка може перекроїти розподілення сил у королівстві.

Я дістав амулет зв’язку.

Невеликий металевий диск — непоказний, як і все справді корисне. Палець торкнувся холодного обідка, і в металі прокинулося тепло. Ледь чутний шепіт руни — і в тиші мого номера з’явився голос.

— Так, пане.

Клавій говорив завжди так, ніби стоїть у дверях і вже готовий зникнути. Навіть коли між нами — три дні шляху.

— Клавію. Записуй, — сказав я.

— Вже.

— Перше. По лінії внутрішньої безпеки: щойно інспектора Ріса Ардена доставлять у відділок Торакоса — провести повний офіційний обшук. Повний. Ти маєш бути присутнім при обшуку, при Рісі може бути ключ від кімнати  зберігання у Королівському банку, він мені потребен. Перевірити все підкладка одягу, підошви. Не для галочки.

Пауза — рівно стільки, щоб його перо встигло наздогнати мій наказ.

— Якщо знайдуть ключ від банківської кімнати…— У журналі не фіксувати. Публічно не світити. Вилучити негайно й тихо. Передати мені особисто. Без рапортів. Без свідків. Якщо ключ «випливе» в описі майна — відповідальний стане безголовим швидше, ніж встигне виправдатися.

Я дивився на тракт у своїй уяві — на лінію, що веде з Торакосу до Лінуру, — і прокручував варіанти. Вирогідність п’ятдесят на п’ятдесят. Або Ріс носить ключ при собі, бо в ньтого в Торакосі немає ані зв’язків ані знайомих, яким він міг би його довіртити, або сховав його так, щоб до нього ніхто не зміг випадково дістатись.

— Друге, — продовжив я. — Наша полонянка. Організувати етапування до столиці під посиленою охороною. Статус — «особливо важливий свідок». Її життя — важіль. Якщо з неї впаде хоч волосина до того, як вона мені знадобиться — я особисто подбаю про покарання за недбалість. Вивезти без шуму, але з надійними документами. Ніхто не має знати, кого везуть.

— Третє. Вейнмарк. Королівський Банк. Передай нашій «Вісімці» у Вейнмаруку портрет Ріса Ардена. Якщо він з’явиться біля банку — затримати будь-якою ціною. Навіть ціною скандалу. Скандал буде дешевший за втрату сховища.

Я відчув, як у кімнаті стало тісніше: механізм правильної дії в такій ситуації потроху складався у ланцюг подій, який мені був необхідний.

— І останнє, Клавію. Справа Естель Вельт.

Навіть крізь амулет я відчув, як він на мить зупинився.

— Вдови Вельт, пане? Ми її відкрили, як ви і наказали.

— Тепер вона не просто привід появи його у столиці. Прив’яжи його до стільця звітами так міцно, щоб він не міг поворухнутися. Арден має бути під контролем, але без прямого затримання. Він має погрязнути у звітах так, щоб залишався в будівлі варти, без можливості покинути її.

— Зрозумів, пане.

— І пам’ятай, — додав я тихіше. — Ніхто не має знати, що це моя воля. Усі запити — від імені процедур. Усі люди — випадкові.

— Як завжди, пане.

Зв’язок згас так само м’яко, як і з’явився. Амулет трохи охолов у долоні.

Я подивився на своє відображення у темному склі. Обличчя було спокійне — як у людини, що не біжить за здобиччю, а заставляє здобич саму йти у вольєр.

Десь унизу дзенькнули пряжки, хтось гукнув конюхові. Почувся легкий скрип колес.

Я виїжджаю до Лінуру, негайно.

Бідівля міської варти міста Лінур

Лінур зустрів ранок сірою мрякою. Інспектор Ріс Арден сидів у своєму робочому кабінеті. Формально він був службовцем, який виконує важливе доручення столиці. Фактично — сидів у клітці.