Глава 11. Угода без торгу

Глава 11. Угода без торгу

Ріс Арден

Мені вдалося покинути маєток Арморів без пригод. Спустився так само, як і піднявся — без поспіху й без зайвого шуму. Поки я був усередині, я ще з вікна кабінету помітив дещо, що послужить мені ідеальним шляхом відходу: кілька бочок стояли так, ніби їх поставили випадково. Але у випадкових речей є звичка ставати рішенням, коли час обмежений, а ворота — занадто ризиковий вихід.

Якщо вилізти на них, можна перестрибнути через паркан і опинитися вже зовні — не проходячи повз охорону на брамі й не даючи вартовим жодного шансу помітити мене. Я так і зробив: піднявся на бочки, перевірив вагу дошки під ногою, і одним рухом перемахнув через огорожу туди, де темрява вже могла працювати на мене. Далі — вниз, у тінь, до вулиці. Мінімум різких рухів.

На місце зустрічі з Ліандрою я прийшов трохи раніше зазначеного часу. Вибрав тінь так, щоб бачити підхід і водночас не “світитися” самому: крок назад від ліхтаря, ближче до стіни, де світло розмивається й робить людину просто темною плямою. Я чекав, намагаючись не рухатись, відстежуючи очима маршрути підходу.

Пройшло десять хвилин — рівно той момент, коли вона мала з’явитися. Ліандри не було. Я не зрушив з місця, дав ще трохи часу: буває, що треба зробити коло, перевірити хвіст, або перечекати, поки зникне випадковий перехожий. Минуло ще десять — і знов нічого.

Тоді картина складалась не дуже хорошою: щось сталося. У кращому випадку вона помітила за собою хвіст і відвела його подалі, щоб не навести на мене, в такому разі вона сама мене знайде і подасть знак. У гіршому — її вже хтось схопив, і тоді вона просто фізично не зможе до мене дістатись.

Я торкнувся кишені й відчув холод металу — ключ нагадував про себе, він для мене може стати дуже небезпечним. Тримати його при собі нерозумно. Якщо мене перехоплять дорогою або просто перевірять, я маю усі шанси втратити цей козир. Тож ключ має перестати бути моїм вантажем. Не загубитися, не “випасти”, не піти в чужі руки через випадковість. Він має зникнути з моєї лінії ризику — так, щоб для стороннього його не існувало, а для мене він залишився доступним тоді, коли буде потрібно.

Я не люблю слово “хвилювання”. Воно звучить так, ніби людина розклеїлась і не може скласти думку докупи. А в мене думка потроху формується у план дій. Просто одна частина мозку працювала по справі, а інша — уперто не відпускала питання: «де вона?».

Ліандра була не “випадковою дівчиною, яка допомогла”. Вона якось непомітно для мене самого, стала напарницею. І навіть якщо ми з нею не встигли стати кимось більшим за двох людей, яких звела ситуація, у моїй роботі слово “напарник” багато чого важить і це в мене, здається, вже в підсвідомості. Напарників – не залишають. Напарник - це той, хто прикриває тебе не промовами, а дією. Хто вміє відвести погляд вартового на секунду, якщо тобі потрібно пройти. Хто не панікує, коли стає по-справжньому гаряче.

Її відсутність різала не страхом, а отим сухим усвідомленням, що хтось перехопив ініціативу у цій грі, як повернути контроль? Якщо вона відводить хвіст, то робить це правильно: не приводить його сюди, не підставляє мене, не дає ворогу дві цілі на одному місці. Це дуже схоже на її стиль. Це мене навіть трохи заспокоїло.

Але якщо її схопили… Значить, ті, хто шукав нас, працюють не гірше за нас. І тоді я маю рахуватися з тим, що Ліандру рано чи пізно розколюять, у тих, хто керує цією грою інструментів багато. Вона не “зламається” на першій хвилині, вона буде шукати вихід до останнього моменту, або вже робить так, щоб її не використали одразу. І саме це лякало найбільше: професіоналів рідко вбивають “просто так”. Їх тримають, їх ламають, їх використовують.

Я не дозволив собі стояти й думати про найгірше. Але я й не брехав собі: якщо її взяли, то час грає проти мене. Я вже під підозрою, не даремно ж мене викликають до столиці.

Стояти і чекати далі – вже нерозумно. Тут я не знайду Ліандру силою погляду. І якщо її вже забрали, то будь-який мій рух “на пошуки” вночі — подарунок для тих, хто захоче мене перехопити. А якщо вона сама відводить хвіст, то я лише буду заважати, залишаючись на точці.

Перший імпульс — бігти назад і шукати її слід. Але це імпульс, а не план. У темному місті сліди ведуть не туди, куди треба, а туди, куди тебе хочуть завести. Якщо її справді взяли, то люди, які це зробили, могли вже закласти кілька “гачків”: хтось зайвий у провулку, випадковий крик, підкинута річ — усе, щоб я пішов не розумом, а нервами.

Другий варіант — негайно повертатись до бідівлі варти, де я маю бути через три години і там перечікувати. Але перечекати можна лише тоді, коли ти вже прибрав головний ризик. А головний ризик — у мене в кишені. Ключ. Поки він зі мною, я під прямою небезпекою. І кожна зустріч із вартовим, кожна “випадкова” перевірка, кожен патруль перетворюється на лотерею.

Отже, спершу ключ, треба сховати його так, щоб навіть ретельний обшук нічого не дав. Де саме? Хороше питання…, прямо на мільйон золотих.

Далі — відділок. Бо відділок, як би це не звучало, — це єдине місце, де моє перебування виглядає природно. Там я маю залізне алібі.

Я прокрутив у голові кілька можливих сценаріїв на найближчі години. Якщо Ліандра вільна — вона або сама вийде на зв’язок, або залишить мітку на стіні будинку. Якщо її схопили — мітки не буде.