Глава 8. Повістка

Місто Торакос, кабінет начальника міської варти

Ранкове сонце несміливо зазиранням крізь вузькі віконечка освітлювало кабінет начальника торокоської варти. Легка прохолода кінця літа ще трималася в тіні товстих стін, проте золотаві промені вже обіцяли спекотний день. Начальник варти, кремезний чоловік з пронизливим поглядом, повільно провів пальцем по рядках щойно отриманого листа. На тонкому офіційному папері чорніли розгонисті рядки наказу, скріпленого столичним гербовим воском.

«...знайти інспектора Ріса Ардена та вручити йому повістку до столиці для уточнення матеріалів у справі вдови Естель Вельт. Арешту не проводити, але забезпечити обов’язковий супровід...»

Слова «обов’язковий супровід» наче виділялися жирним шрифтом у його думках. Начальник варти скептично всміхнувся краєм вуст. Занадто м'яке формулювання, як на справжні наміри. Повістка до столиці для уточнення матеріалів – прозвучало б майже невинно, якщо не знати звертати увагу на контекст. Але він, старий служака, знав: такі накази просто так не надходять. Тим більше з вимогою особистого супроводу, без права затримання. Це походило на добре сплановану пастку – пастку без замка, у яку жертва зайде добровільно, підкорившись наказу згори.

Начальник зітхнув, відкладаючи листа. Його пальці мимоволі стиснулися, зіжмакуючи краєчок паперу. Він чув про інспектора Ардена – ходили чутки про його надзвичайну проникливість та принциповість. «Полює на брехню, розкладає хаос на факти» – так казали про Ардена молоді вартові, захоплено переповідаючи його успішні розслідування. Можливо, саме через цю принциповість хтось у столиці й захотів прибрати його подалі. Вдова Естель Вельт... Начальник пригадав цю справу: гучне розслідування отруєння заможної дами, у ході якого Ріс Арден, здається, зачепив інтереси впливових людей. І от тепер столиця «запрошує» його на розмову.

– Стічер, – покликав він, відклавши лист.

Тут же до кабінету ввійшов чоловік у формі інспектора міської варти – високий, підтягнутий, з уважними очима. Інспектор Гардун Стічер вирізнявся педантичністю і спокоєм, і начальник знав: доручити цій людині делікатну справу – це найкращий вибір.

– Маємо наказ зверху, – мовив начальник, здіймаючи аркуш трохи вгору. – Необхідно розшукати і доставити інспектора Ріса Ардена до столиці, якщо він з'явиться у нашому місті. Ось, читай.

Стічер швидко пробіг очима рядки, брови його ледь помітно зійшлися.

– «Для уточнення матеріалів»? – тихо перепитав він, підводячи погляд.

– Сам бачиш, – начальник усміхнувся безрадісною посмішкою. – Хочуть усе красиво обставити. Без арешту, формально – просто виклик, але супровід не менш формальний. Одним словом, за будь-яку ціну він має опинитися у столиці якнайшвидше.

Стічер повагався мить:

– Арден... Той самий, що займався пам’ятною сферою і повернув її?

Начальник кивнув:

– Саме він. Він зараз, подейкують, прямує до Торакоса... якщо вже не тут. З ним можуть бути інші люди. Завдання: діяти коректно, але наполегливо. Конфлікту не шукай, але наказ виконай. – трохи згустивши фарби промовив він.

Інспектор Стічер віддав честь, розуміючи підтекст. Він теж усвідомлював, що це – гра політиків, і їх використовують як інструмент. Проте, служба є служба.

Начальник глянув услід підлеглому, що впевнено виходив виконувати розпорядження, і відчув важкість на душі. У шухляді столу захиталася підвіска з ключами – дрібниця, а дрібниці не вислизали від його досвідченого ока. Тихе брязкотіння видало легкий тремор його руки.

«Ні, старий, нема чого хвилюватися», – подумки звернувся він сам до себе, міцніше стиснувши кулаки, щоб заспокоїти нерви. – «Ти просто виконуєш наказ». Але печальне передчуття не зникало. Начальник варти вже бачив не одну інтригу за час служби і добре розумів: цього разу на кону може бути значно більше, ніж чиясь кар’єра і він навіть трохи співчував цьому інспектору Рісу, на затримання якого щойно віддав наказ.

Місто Торакос

Опівдні, коли сонце стояло майже в зеніті і кам’яні бруківки Торакоса нагрілися так, що від них тремтіло розріджене марево повітря, до північної брами міста підійшла невелика група подорожніх. Ліандра примружила очі від яскравого світла і на мить зупинилася, переводячи подих після довгої дороги. Біля неї Ріс Арден поправив шпагу на поясі й мовчки розглядав високі палісадні стіни міста та двох вартових при вході. Трохи віддалік Гарен тримав за руку свою доньку, яка з цікавістю крутила головою, розглядаючи незнайоме місто.

– От ми і в Торакосі, – озвався Гарен, привітно кивнувши охоронцям біля брами. Він намагався надати голосу бадьорості, але в ньому чулася втома дороги. – Спершу б знайти місце перепочити та добре перекусити.

Ліандра мимохіть усміхнулася до дівчинки, що саме зустрілася з нею поглядом. Вона було виснажене, але трималося гідно, як і належить доньці свого батька. Гаренова донька – вона пригадала, звали дівчинку Міра – обдарувала Ліандру сором’язливою усмішкою у відповідь. За останні кілька днів вони всі здружилися у цій подорожі.

– Я б теж не відмовився від кухля прохолодного лимонаду, – озвався Ріс, знімаючи капелюха й витираючи хустинкою чоло. Він глянув на Ліандру і примружився: – Як гадаєш, ми тут надовго?