Глава 7. Пастка без замка

Глава 7. Пастка без замка

Невідомо хто, невідомо де

Тиша має різні відтінки. Є тиша дому – тепла й лінива. Є тиша храму – напружена, бо в ній завжди хтось слухає. А є тиша після провалу – густа, липка, з присмаком металу на язиці. Вона не заспокоює. Вона нервує.

Я сидів так, щоб мене не було видно навіть власній тіні. Свічка горіла низько, вогник тремтів, ніби теж розумів: у цій кімнаті нікому не треба зайвого світла. В моїй пам’яті час від часу спливав образ сфери, яка мала б стати ключем – а стала попелом.

Сфера пам’яті. Чиста. Порожня. Мов гладкий камінь, який хтось натер до блиску, стерши кожен рядок, кожний натяк на омріяний заповіт, яким я так сильно прагнув володіти.

Операція провалилася. І це було б нормально – у нашій справі “нормально” означає “не вперше”. Але внутрішнє відчуття, стара звичка виживання, підказувало: тут щось не так. Надто багато дрібних невдач склалися в один ланцюг, а ланцюги не виникають самі. Їх плетуть.

Три дні тому мені мали доставити цю аферистку. Майстриню перевтілень. Злодійку екстракласу, про яку не писали балади, про яку взагалі мало хто знав – і саме тому вона була ціннішою за будь-якого “славетного” грабіжника, який здобув собі ім’я серед тіньового світу. Її ім’я ніхто не знав, бо справжнього імені, здається, не знає навіть вона сама. Вона змінювала обличчя, ходу, голос, звички – імена були для неї дешевою монетою. А впустити її в тій таверні…

Я з важким трудом отримав її для цього завдання. Воно було майже виконано, але потім все пішло шкереберть. Органи порядку якось дізнались про доки і передачу сфери, затримали загін професійних найманців, які мали цю сферу доставити моїй людині у Торакосі. Лише аферистка якимось чином змогла втікти. Замість сфери я отримав сутичку з інспектором. Отримав зламаний ритм подій. Отримав звіти, у яких між рядків читалося те, що не пишуть чорнилом: “нас принизили”.

Найманці постраждали. Не всі – бо я не наймаю дурнів. Лише двоє зазнали значних поранень, які почали супротив аршету…, але все одно всіх потім відпустили.

І в доках, де сфера мала б зникнути з міста так тихо, як тоне камінь у воді, її перехопили. Найманців затримали, а злодійка… злодійка просто зникла – як завжди. Втікла? А може її відпустили? Вона потім зникла з поля зору, наче ніколи й не існувала. І взяти її на місці виходу на зв’язного був чи не найнадійніший варіант…

Я зловив себе на думці, що я повторююсь. Але щось тут таки було не так. Якщо це була грамотна засідка законників, то як вона змогла зникнути? З доповідей слідувало, що в операції були задіяні й маги.

І результат – сфера опинилась у правоохоронців, потім у храмовників і потім її стерли.

Мені доповіли лише одне напевно: інспектор Ріс Арден і ця… жінка, дівчина, і чи дівчина? Та “хто-завгодно” – вони покинули місто разом. Більше нічого. П’ять імен кружляли по чужих язиках, як листя у протязі: Ліара, Кайра, Ліна, Мара, Селія. Всі – випадкові. Всі – зручні. Всі – неправда.

І найгірше – питання “чому”.

Чому інспектор, людина, яка згідно з загальною інформацією, службіст до мозку кісток, раптом заступився за ту, кого мав би закувати в кайдани?

Навіщо він співпрацює з нею, якщо, за словами Фаріса, останнім торкався сфери саме він – і втратив свідомість?

І хто була та “монашка”, з якою він торкнувся артефакту? Згідно докладів, вона не пам’ятає останніх пару годин, що з нею відбувалось, але…Чи могла це бути Кайра? Саме так ця особа в останній раз представилась, звісно, не мені особисто, а зв’язному. Чи могла це бути вона сама – в образі, який ніхто не підозрює?

Надто багато “чи”.

Я ненавиджу “чи”. Я люблю “так”.

Але інколи “так” – це не відповідь. Це пастка, яку ти сам собі ставиш, коли хочеш простоти.

Мотив інспектора незрозумілий. І від цього він небезпечніший, ніж якби був очевидним.

Бо якби він просто “повівся” на її обличчя – я б уже закрив цю тему. Люди часто роблять дурниці заради тепла в чужих очах. Але Ріс Арден не схожий на того, хто змінює курс через усмішку у таверні. Навіть якщо вона вміє усміхатися так, що ламає волю.

Тут інше.

Можливо, його щось пов’язує з цією злодійкою. Не сьогодні. Раніше. Нитка зі старої справи, недописаний протокол, якась “випадкова” зустріч, яку службіст мав би забути – але не забув.

Можливо, він щось знає про заповіт. Про справжню вагу сфери. Про те, що в ній було – або мало бути. І тоді він не втікач. Він – носій знання. А знання, як і отрута, змінює людину дуже швидко: вчора ти просто інспектор, сьогодні – проблема для всіх, хто любить тишу.

Є ще варіант гірший. Той, який пахне не логікою, а важелем.

Компромат.

Вона – майстриня перевтілень. Такі не просто крадуть речі. Вони крадуть життя. Вони вміють намалювати тобі картину, де ти винний, навіть якщо не робив нічого – і показати її потрібним людям у потрібний момент. Вона могла мати на нього щось настільки брудне, що він вирішив: краще втекти з нею, ніж залишитися без честі, посади… або голови.

І я б навіть повірив у це – якби не одна деталь.