Глава 6. Шлях до Торакоса

Інспектор Ріс рішуче звернув з битого тракту на вузьку лісову стежку. Ліандра здивовано озирнулася, вдивляючись у густу стіну дерев попереду. Вона перевела погляд на обличчя Ріса, що було зосереджене і спокійне. Його темне волосся вибивалося з-під капелюха, а на чолі залягла вперта зморшка  видно, інспектор був цілком впевнений у своєму рішенні.

 Ти впевнений, що нам сюди?  обережно спитала Ліандра, поправляючи каптур на голові. Її голос тихо прозвучав серед дерев, наче боявся потривожити лісову тишу.  Головний шлях лишився позаду, а тут...

• А тут саме те, що потрібно,  відповів Ріс із ледь помітною усмішкою, зосередившись на стежці перед собою. Ходімо, так буде безпечніше і швидше.

Ліандра кинула на нього недовірливий погляд.

 Швидше? Через гущавину? –  вона невесело усміхнулася. 

• Ти, бачу, добре орієнтуєшся в лісі. Може, мені варто почати хвилюватися, що інспектор вирішив завести мене в хащі?

Ріс хмикнув на її зауваження, не відводячи очей від звивистої стежки.
 Якби я мав намір тебе скривдити, зробив би це ще в місті,  сказав він спокійно.  Але натомість обіцяю довезти тебе цілою й неушкодженою аж до Торакоса. Хіба цього мало, щоб трохи мені довіряти?

Ліандра всміхнулася кутиками вуст і зітхнула, вдаючи показну покірність:

 Гаразд, я вже йду з тобою в цю глушину, тож доведеться довіритися,  мовила вона, закотивши очі з жартівливим відчаєм.  Але все ж, поясни: куди саме ми прямуємо? Чи не приховав ти в лісі таємну схованку зі скарбами?

Ріс ледь помітно кивнув:

– На жаль, ніяких скарбів. Але в цьому лісі мешкає одна людина, мій давній знайомий. Колись він був воїном, а потім найманцем, а тепер відійшов від справ і живе усамітнено разом з донькою. Хочу попросити його деякий час подорожувати з нами.

 Знайомий-вояк у глушині?  Ліандра здивовано звела брови.  І ти думаєш, він погодиться просто так кудись іти?

Ріс знизав плечима:

Сподіваюся. До того ж, маю причину вважати, що він мені не відмовить.

Колись я допоміг йому виплутатися з серйозної халепи, тож тепер він мені дещо винен.

Ліандра трохи помовчала, вдивляючись у профіль інспектора. Нарешті вона кивнула:

– Якщо ти йому довіряєш, то добре. Дивно лише те, що в тебе є знайомі в настільки... несподіваних місцях.

Далі вони їхали мовчки. Ліс огортав їх прохолодою та півтінню: високі сосни та розложисті дуби утворювали над шляхом зелений напівтемний тунель. Десь далеко стукотів дятел, перекликаючись зі стрекотом коників у траві. Час від часу над головами пролітали пташки, і тоді сонячні промені, що пробивались крізь крони, на мить блищали на їхніх строкатих крилах. Ріс раз у раз помічав уздовж стежки сліди лісових мешканців  то оленячі копитця відбилися у вогкому ґрунті, то розритий дикими свинями мох валявся обабіч. Ліс дихав життям, хоча лишався невидимим збоку людини.

Ріс пильно вдивлявся вперед, ніби шукаючи знайомі орієнтири. Минуло щонайменше півгодини, перш ніж крізь густі хащі проглянуло щось неприродне  темний прямокутник дерев’яного зрубу серед дерев. Незабаром Ліандра теж помітила тонкий струмочок диму, що піднімався над кронами.

Ріс вказав на цей дим і промовив: – Там має бути хата Гарена.

Невелике подвір’я відкривалося між деревами. Попереду виднівся зруб з похиленим дахом, біля якого на жердині висіли пучки засушених трав. Перед хатою лежала складена драбина, а поруч чорніло вогнище з казаном.

На подвір’ї поралася дівчина  молода, тендітна. Вона щось перебирала на дерев’яному столику під навісом, схилившись над розкладеними рослинами. Почувши нші кроки, дівчина рвучко підвела голову. Її великі сірі очі злякано дивилися на несподіваних гостей.

Дівчина відступила на крок, притискаючи до грудей кілька стеблин трав. Її губи ворухнулись, і вона доволі голосно покликала:

– Тату!

З-за рогу хати одразу почувся важкий крок. На порозі став високий кремезний чоловік років сорока з гаком. У широких плечах та настороженій поставі відчувалася військова виучка. В його гострому погляді блиснуло впізнавання, а на зарослій щетиною щоці виднівся тонкий шрам  пам’ятка давньої сутички. Чоловік тримав у руці лопату, але в його руках, вона могла б стати і зброєю. Його темне, трохи посивіле волосся спадало на чоло, а обличчя перетинала глибока зморшка тривоги.

Ріс повільно підвів руки долонями вперед, показуючи, що не має зброї.

 – Спокійно, Гарене, це я, Ріс,  гукнув він гучніше, щоб його відразу впізнали.  Ми приїхали з миром.

Чоловік на порозі примружився, вдивляючись у прибульців. Потому відставив лопату, прислонивши її до лавки:

– Ріс? Невже це ти… Стільки років минуло.

Він ступив з ґанку назустріч гостям, і на обличчі в нього проступило щире здивування, змішане з прихованою радістю.

Ріс зіскочив на землю і підійшов ближче. Чоловіки міцно потисли один одному руки, і напруження враз спало.

– А ти анітрохи не змінився,  усміхнувся Ріс, розглядаючи Гарена.  Хіба що змужнів ще більше.

Гарен хриплувато засміявся,: – тобі видніше, інспекторе. Ти теж добре виглядаєш. Ходіть-ходіть у двір, не стійте на сонці.