Глава 5. Пакт о співпраці

Глава 5. Пакт о співпраці

Ліандра Мор’Лайр

Темрява в провулку знову зімкнулася навколо нас – не романтичною завісою, а робочою, брудною тканиною, що ховає зайве від чужих очей. Після потиску руки мені захотілося зробити одну просту річ: переконатися, що це “офіційне знайомство” не стане останнім пунктом у моїй біографії.

Я притулилася спиною до холодного каменю і кілька секунд просто дихала. Серце ще билося десь під горлом, але адреналін уже відступав, залишаючи по собі знайоме: сухість у роті, гарячу кров у пальцях і кришталево ясну думку – часу в нас обмаль. Хоча цього разу усю роботу зробив цей інспектор, напруження і контроль простору навколо спричинив викид адреналіну.

Поруч стояв Ріс Арден. Той самий інспектор, який ще вчора був для мене системною помилкою в людському тілі: упертий, правильний і смертельно незручний. Тепер – тимчасовий союзник. Тимчасовий союзник, який щойно довів: він уміє не тільки писати рапорти, а й володіє добре поставленим ударом – не мказати, що він діяв дуже акуратно, але рухався вправно, без вагань.

А ще – він умів тримати людину так, ніби це не людина, а папірець під пресом.

Наш “не з простих” лежав на бруківці, напівбоком, наче йому раптом стало шкода власних ребер. Він важко дихав і намагався не видавати звуків – не з хоробрості, а тому що будь-який зайвий рух одразу відгукувався в руці.

Ріс не піднімав голосу, не нервував і навіть не поспішав. Поки ми говорили, він продовжував тримати нападника на больовому контролі – і, я б сказала, робив це з тією легкою недоречною елегантністю, яку деякі чоловіки вмикають, коли впевнені, що ситуація під їхнім контролем. Трохи піжонськи. Але піжонськи – лише зовні.

Однією рукою він фіксував зап’ястя так, що кисть була вивернута в невдалому для людської анатомії напрямку – не “боляче”, а “боляче і без варіантів”. Другою – притискав передпліччя до землі і контролював лікоть, не даючи тому скластися у рятівний кут. І найгірше – він працював не по одній точці: напруга йшла одразу по кількох ділянках руки. Зап’ястя – як замок, ліктьовий суглоб – як шарнір, що його зараз просто “переконують” не рухатися, і плече – як важіль, який не дозволяє вивернутися корпусом.

Уся система була зібрана так, що навіть якби цей тип виявився йогом у десятому поколінні, з гнучкістю змії та гордістю циркового артиста, – він би лише красиво зламав собі уявлення про свободу. Бо Ріс тримав не “руку”, а геометрію: пов’язані між собою зап’ястя, передпліччя, лікоть і плече. І варто нападнику смикнутися – як напруга одразу перекидалася б на суглоби, перетворюючи рух на самопокарання.

Я бачила це чітко. Якщо він спробує ворухнутися – зап’ястя піде на вивих. Якщо різко потягне руку – лікоть зустріне межу, після якої йде або тріск, або крик. Якщо спробує піднятися всім тілом – плече підтягне все вище, і тоді він знатиме, як звучить власний нерв, коли його стискають без сентиментів.

Навіть коли він потискав мені руку – чемно, майже демонстративно – Ріс не відпускав контролю ні на мить. З боку це виглядало майже непристойно елегантно: він просто трохи змінив стійку, ніби зручніше став у тісному провулку, а насправді – перезібрав захват так, щоб рука могла “грати в знайомство”, а тіло в цей час працювати як замок. Коліном він підпер лікоть нападника в точці, де той не міг скластися і вислизнути, ступнею притиснув передпліччя, забираючи у нього можливість провернути корпус і вивести руку з лінії болю. Долоня – на моїй долоні, обличчя – спокійне, розмова – рівна, а вся вага розкладена так, що будь-який ривок знизу одразу б уперся в коліно, ступню й землю, як у три стіни разом. Професійний боєць рухається саме так: без метушні, без пафосу, лише маленький зсув центру ваги – і контроль уже не в пальцях, а в усьому тілі. Я мимоволі відчула знайому нотку – так само рухався мій наставник: ніби розмовляє з тобою, а насправді весь час тримає в голові карту дистанцій, важелів і можливих направлень удару.

При цьому Ріс майже не відволікався. Він міг говорити, дивитися на мене, оцінювати темряву провулка – і тримати контроль так, ніби це не бійка, а службова звичка. Наче рука нападника – просто ще один рядок у протоколі, який треба “підкреслити”, щоб не читали між рядків.

Я озирнулася на вихід. Поки що – пусто. Жодних кроків, жодного світла ліхтаря, жодного надто допитливого п’яниці, що вирішив скоротити дорогу додому. Це було добре. Але “добре” в таких ситуаціях триває рівно стільки, скільки дозволяє випадковість.

Час стискався, як петля. Будь-якої миті сюди міг завернути перехожий. Або, що значно гірше, патруль. І тоді доведеться пояснювати, чому інспектор відділку серед ночі робить із чийогось зап’ястя наочний посібник із дисципліни – і чому поруч стоїть напівельфійка з виглядом людини, яка не любить давати інтерв’ю.

Звісно, ми могли б зіграти це як “службову операцію”. Але я надто добре знала, як працюють чужі очі: вони бачать не те, що ти кажеш, а те, що їм зручно донести нагору. А нагорі завжди знайдеться хтось, кому зручно зробити з нас двох – або з одного з нас – історію для чужого звіту.

Я повільно відштовхнулася від стіни й зробила крок ближче – так, щоб бачити і Ріса, і полоненого, і вихід.

– Ну що ж, пане Арден, – подумки промовила я, вдивляючись у темряву, – ви хотіли довгу ніч без зайвих масок?..