Глава 4. Офіційне знайомство

Глава 4. Офіційне знайомство

Глава 4. Офіційне знайомство

Час  невпинно наближався до вечора, коли я нарешті трохи проаналізував ситуацію і зібрався з думками, готуючись зробити свій хід, який відверне зайву увагу від моїх наступних кроків.

Комісар Кройц прийняв мене у своєму кабінеті з підозрілим прищуром. Він сидів за письмовим столом, заваленим звітами, і, здається, чекав не “візиту”, а “пояснення” – бажано такого, що вміститься в один абзац і не потребує трьох підписів та двох печаток. Я зайшов і віддав честь, стараючись приховати тремтіння в пальцях – побічний ефект перенапруження, недосипу і того, що сьогодні мене трохи “пожував” артефакт.

– Пане комісаре, мушу попросити коротку відпустку, – почав я офіційним тоном, щоб запакувати тривогу в службову обгортку. – Вибачте, сьогодні на ритуалі в храмі… зі сферою сталося непорозуміння. Я на кілька хвилин втратив свідомість. Напевно, далися взнаки нерви, недоспані ночі… і те, що старі артефакти інколи працюють без належного захисту від побічних ефектів.

Кройц підняв брову і зміряв мене поглядом з ніг до голови. Його губи смикнулися у ледь помітній усмішці.

– Непритомнієш у храмі – то вже не розслідування, а богослужіння, – прокоментував він колючим тоном.

Я скривився, але стримано. Сухий гумор комісара був мені добре відомий.

– Я б волів, щоб мої обряди обмежувалися печатками й протоколами, – відповів я, зберігаючи поважний вираз обличчя.

Комісар хмикнув. Він трохи поворушив папери на столі, ніби зважуючи моє прохання. Насправді ж я майже не сумнівався, що він дасть згоду – вигляд у мене й справді був кепський, та й репутація Кройца як розумного начальника була відомою.

– Гаразд, Ардене, – нарешті мовив він, зітхнувши. – Відпочинь. Бо якщо Сільверан ще й звіт свій напише, а ти тут гепнешся вдруге – мені доведеться оформлювати тебе як службове майно.

Я ледь помітно всміхнувся: жарт комісара про те, що мене, мовляв, доведеться прикріпити інвентарним номером до відділку, був своєрідним «гачком». Мовляв, не накосяч більше, хлопче. Та водночас я розумів: отримавши офіційну відпустку, я випадаю з поля зору колег і можу діяти більш самостійно.

– Дякую, пане комісаре, – чемно відповів я. – Обіцяю не зловживати довірою і повернутися бадьорим.

Кройц махнув рукою, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Я розвернувся і попрямував до дверей. Вже беручись за ручку, краєм ока помітив, як комісар уважно мене проводжає поглядом. Без сумніву, він розумів, що я щось не договорюю. Але мудро не став питати зайвого, лише пробурчав наостанок:

– Годі тобі, Ардене, геройствувати. Пару тижнів відпочинку – і щоб мені живий та здоровий назад.

Я кивнув і вийшов, прикривши за собою двері. Відпустка була отримана офіційно. Тепер я міг дозволити собі зайнятися справою без зайвих очей за спиною. В мене рівно два тижні від завтрашнього дня.

Повернувшись до свого кабінету, я викликав напарника, інспектора Тарена Брока. Тарен не забарився – кремезна постать колеги з’явилася на порозі майже відразу. Обличчя його виражало стурбованість упереміш із цікавістю.

– Ріс, як ти? Що сталося в храмі? – випалив він з порога. – Ти ж знепритомнів посеред церемонії, твоя присутність мала стати там лише формальністю.

Я жестом запросив його зайти і прикрив двері, щойно він переступив поріг.

– Нічого смертельного, – тихо відповів я. – Перенапруження і, здається, вплив магії сфери. Але про це згодом. Слухай, Тарене, мені треба, щоб ти знав: я бачив злочинницю.

Напарник остовпів, здивовано кліпнув очима.

– Бачив? Коли? Як? – він ошелешено глянув на мене, ніби сумніваючись, чи правильно почув.

– Учора, в храмі, – пояснив я, знизивши голос. – Вона була там, просто під нашим носом. І втекла.

Тарен потужно вилаявся, поступово пом’якшуючи тон:

– … твою ж дивізію… – Тарен так гримнув долонею по столу, що той аж здригнувся. – От скажи мені, Рісе, це в нас тепер новий протокол? Вона просто прогулялась по храму, як пані на недільному ярмарку: подивилась на святині, оцінила інтер’єр, – і пішла собі далі. Без крику, без бійки – чисто, культурно, з відчуттям смаку.

Він зціпив зуби, ковтнув ще одну порцію слів, які в службових паперах не друкують, і крізь носа видихнув:

– …прокляття… Я підозрював, що тут щось нечисто, але щоб ось так… Хто ж вона така? Я провів рукою по обличчю. Оце питання – «хто вона така?» – було ключовим, та відповіді я міг дати повністю тільки собі, але не напарнику. Тому вирішив дотримуватися напівправди.

– Вона вміє змінювати зовнішність, – почав я. – Майстриня перевтілень, розумієш? Прикинулася однією з учасниць церемонії. Тому я її й не впізнав вчасно. Зрозумів що це вона тільки тоді, коли її вже й слід простив. Але головне інше: вона, здається, дуже добре знає, як я мислю і працюю.

Тарен з недовірою насупився.

– Знає, як ти... Чекай, звідки? Ви були знайомі раніше?

– Ні, – похитав я головою. – Але вона вивчила мої методи наперед. Можливо, через те, що стежила за ходом слідства, або має інформацію з інших джерел. У будь-якому разі, у неї була очевидна перевага. Вона передбачала мої кроки.