Глава 3. Заповіт

Глава 3. Заповіт

Пізній ранок видався на диво тихим. Інспектор Ріс Арден вперше за довгий час виспався по-людськи, але прокинувся з дивним, липким відчуттям, ніби щось ледь-ледь не так. Кілька хвилин він просто лежав, й прислухався до власних внутрішніх відчуттів. «Нерви», – подумав він, криво всміхнувшись кутиком вуст. Ще б пак – сьогодні очікувалася велика політика: ельфи, храм, магічна сфера… Та й майбутній звіт від Сільверана, мабуть, буде просякнутий цілим букетом урочистих фраз типу: — «парад професійної безпорадності» і «їх дії – це інструкція з приниження мундира в польових умовах». Нічого дивного, що на душі тривожно.

Ріс зітхнув, підвівся з ліжка й почав одягатися. Машинально перевірив пояс, на якому висіла службова шпага, хоча йшов він, здавалося, на цілком мирну церемонію оголошення заповіту. Але звичка є звичка — без зброї він почувався мало не голим, навіть якщо в програмі були лише урочисті молитви та промови.

Менше ніж за годину Ріс був уже у спеціальній ритуальній залі Храму Хранителів, де збиралися учасники церемонії. Привітавшись із кількома жрецями-хранителями, він зайняв відведене йому місце збоку. Зала для проголошення останньої волі вразила навіть його, бувалого: суворі кам’яні стіни стримано підносилися вгору, а підлога, натерта воском, ледь виблискувала від світла десятків свічок. Холодна акустика приміщення миттєво ковтала будь-який шепіт. Уздовж стін тьмяно жевріли ряди свічок, додаючи до повітря легкий запах воску, змішаний із церковним ладаном. Цей своєрідний аромат переплітався з невловим металевим присмаком – тим особливим духом, що виникає всюди, де переплітаються влада, політика й молитви.

Ріс окинув присутніх поглядом. Праворуч від нього згуртувалися близько двох десятків родичів покійного генерала-торговця Белена Армора – різного віку та стану. Вони переминалися з ноги на ногу й удавано сумно усміхалися, зображаючи скорботу. Проте в їхніх очах читалося інше: ми тут заради пам’яті, але й від спадку не відмовимось. Ліворуч розташувалася група ельфів з посольства – п’ятеро високих, стриманих спостерігачів у вишуканих шатах, які уважно нотували все, що бачили й чули. Один із них, радник Лоренцій Сільверан, стояв трохи попереду, ледь помітно хмурячись; він, як завжди, виглядав так, наче щомиті готується вписати у свій звіт черговий докір людській недбалості.

Біля самого п’єдесталу, де на оксамитовій подушці покоїлася кришталева сфера пам’яті Белена Армора, стояли три ельфи-хранителі у довгих блакитно-срібних мантіях. Один з них, Верховний Хранитель Ельрен Тір’Аллар, стискав у руках кристалічний ключ із вибитою руною – артефакт для активації сфери – і, зосереджено нахмурившись, оглядав залу перед початком ритуалу. Неподалік розмістилися представники Церкви: отець Августин у темному каптурі та дві його підлеглі – серед них Сестра Еліанна, пріореса місцевого монастиря. Саме її обличчя привернуло увагу Ріса: незворушне, зосереджене, майже байдуже. Ні сліду показної побожності чи страху – лише спокійна готовність.

Сам Ріс, як нейтральний свідок, тримався трохи осторонь, готовий підтвердити неупередженість процедури. Його присутність мала гарантувати, що жодна зі сторін не зможе заявити про обман або підміну сфери. Він відчував на собі погляди і родини, і ельфів, і храмовників – усі хотіли бути певні, що інспектор, який повернув вкрадену нещодавно сферу, тепер і завершить справу, чесно, і при необхідності, підтримавши саме їхню сторону.

Нарешті Верховний Хранитель ступив уперед і підняв руку, закликаючи до тиші. Гомін у залі стих, і Ельрен Тір’Аллар промовив мелодійним, проте твердим голосом, що рознісся під склепінням:

– Сьогодні, згідно з древнім звичаєм, ми зібралися тут, аби оголосити останню волю пана Белена Армора, – сказав він, обводячи поглядом присутніх. – Храм Хранителів виконає свій обов’язок: збереже і розкриє заповіт, який зараз знаходиться під захистом наших чар. Церква, в особі отця Августина та сестер-пріорес, легітимує цей обряд, благословляючи передачу останньої волі разом із частинкою душі покійного. А міська варта, в особі інспектора Ріса Ардена, виступає нейтральним свідком, щоб убезпечити ритуал від будь-яких сумнівів чи звинувачень у його чистоті.

Хранитель на мить замовк, дозволяючи словам осісти в тиші зали. Ріс помітив, як дехто з родичів нервово зітхнув, а ельфи-посланці пильно вдивлялися в Хранителя, наче вчитувалися між рядків церемоніального протоколу.

– Однак перш ніж виконати волю покійного, – продовжив Ельрен вже жорсткішим тоном, – нагадаю умову самого заповіту. Якщо до цього моменту родина не визначила, хто саме прийме спадок, то, згідно з законом, заповіт анулюється, а пам’ять покійного буде похована разом із його душею. Іншими словами, запис у сфері буде стерто назавжди. Ви маєте ще десять хвилин на остаточне рішення, – він перевів погляд на згуртованих родичів. – Це ваша остання можливість.

Родичі перезирнулися, і на мить запала гнітюча тиша. Аж раптом її прорізав несміливий голос:

– Можливо, представником буду я? – озвався худорлявий чоловік років сорока, випростуючи спину. – Я старший син Белена, Маркус, і за традицією саме мені годиться взяти на себе цю відповідальність.

– Ти пропонуєш себе вже третій рік поспіль, Маркусе, – неголосно пирхнув у відповідь інший родич, огрядний пан із коштовною тростиною. – Досить із нас твоєї “традиції”.

– А ви, дядьку Гораціє, пропонуєте нам тільки витрати! – різко огризнулася сувора пані в чорному капелюшку з довгою пір’їною, повернувшись до чоловіка з тростиною. – Де були ваші геніальні ідеї з управління бізнесом, коли Белен був живий? Може, вже досить роздавати обіцянки, яких ви не виконаєте?