Глава 2. Доки не сплять

Цього ранку Ріс Арден відчував себе так, ніби йому набили голову ватою, а зверху ще й чемно прикрили службовою печаткою «працездатний». Кілька годин сну — жалюгідна компенсація за попередню безсонну ніч, але бодай щось: він встиг вирвати для себе короткий перепочинок, перш ніж реальність знову вчепилася кігтями. Місто прокинулося вже давно й жило на повних обертах: за вікном дзенькали підкови по бруківці, хтось сперечався біля крамниць, десь сміялися, десь лаялися, і все це зливалося в один невтомний, буденний гул. Сонце тим часом піднялося доволі високо й безцеремонно осяювало вулиці, ніби не знало, що в одного інспектора в голові досі ніч, туман і недописані висновки. Ріс мружився на світло й думав із гіркою ясністю: місто вже біжить — а він наздоганяє, як завжди, на останньому ковтку сил.

Проте на роботу треба було йти: злочини, на жаль, не вміли чекати, поки інспектор отримає свою норму сну. Ріс накинув поверх форми потертий шкіряний плащ — той самий, що давно став йому майже другим тілом, — і вийшов у коридор міської служби розслідувань, де вже не було й натяку на дрімоту. Відділок гудів буденною метушнею: хтось стукав печаткою по бланках, хтось гримав шухлядами, по сходах раз у раз пробігали посильні з папками, а в приймальні сперечалися двоє громадян так, ніби це вони, а не крадій, постраждали найбільше. Черговий вартовий не куняв — він уже встиг посваритися з кимось біля входу, прийняти дві скарги, і тепер стояв із тим виразом обличчя, що означав: «я ще не снідав, але вже знаю, що день буде довгий». У носі лоскотав знайомий мікс паперу, чорнила й кави — не вчорашньої, а цілком сьогоднішньої, гарячої, яка рятувала цей будинок так само надійно, як дверні засуви.

Тарен Брок, його кремезний напарник, уже був на місці й виглядав так, ніби працює тут від самого світанку. Він порався біля столу, перекладаючи стоси документів із такою повагою, ніби то були не папери, а боєприпаси. Пачка бланків у руках Брока виглядала грізніше за бойовий молот, а на обличчі напарника грала знайома глузлива посмішка — з тих, що з’являються, коли людина бачить тебе і одразу розуміє: зараз буде весело.

– Доброго ранку, пане «Дивлячись на ваш вигляд, я буду будувати версії про привидів», – пролунав бадьорий басок Тарена. – Як вам спалося? Чи, може, ви вирішили пожаліти нашу канцелярію і трохи попрацювати з паперами?

Ріс тільки скривився у відповідь. Він відчув, як голова ниє від самої думки про звіти, доповіді і формуляри, що чекали його сьогодні.

– Буде тобі привид, – пробурмотів інспектор, кидаючи сумний погляд на папери. – Якщо доведеться ще й це заповнювати, сам до вечора станеш напарником привида.

– От і чудово, – підморгнув Тарен, гепаючи стос паперів йому на стіл. – Будете наш домашній відділковий: ганятимете бланки нічними коридорами.

Ріс тяжко зітхнув і сів на стілець, машинально перебираючи верхні аркуші. Серед них миготіли офіційні бланки з печатками.

Ріс узяв один документ зі стосу: це виявився терміновий лист від міської управи з вимогою «прискорити розслідування надзвичайної події». Інспектор скептично фиркнув, розгортаючи документ. – «Прискорити розслідування»… Авжеж, – пробурмотів він. – Зараз, тільки махну чарівною паличкою – і все, грабіжник сам прибіжить у відділок… здаватись.

Вголос додав:

– Начебто ми й самі не розуміємо, що справа термінова, адже тут є елемент політики…, знову цей клятий політичний шторм наближається. – промовив промовив він до Тарена, відклавши листа.

– Ще й який, – підтвердив напарник, присідаючи на край столу. – Посол ельфів, кажуть, уже двічі передавав вітання нашому командуванню з натяком, що вони «глибоко стурбовані нездатністю забезпечити безпеку храмів». Настоятель Августин сам ледь не подався шукати злодія по нетрях – настільки його дістала ганьба цієї крадіжки. А наш герцог узагалі лютує: каже, що якщо не знайдуть винних негайно, то погони полетять аж до капрала.

Ріс слухав і почувався так, ніби одночасно стоїть під трьома різними дощами. Крадіжка сфери пам’яті Белена Армора перетворилася на казус, здатний розпалити відразу кілька конфліктів. Ельфи з посольства злостились, натякаючи на халатність людей. Храмівники були глибоко ображені, бо під сумнівом опинилася їхня бездоганна репутація. А міська влада взагалі вимагала результатів ще на вчора – знайти все і всіх мало не за одну ніч. Ріс криво посміхнувся: здавалося, розкрити цей злочин буде легше, ніж утихомирити всіх ображених вельмож.

– Нам потрібна хоч якась ниточка, – тихо сказав Ріс, відкидаючи листа. – Що завгодно, що виведе на того, хто спробує скористатися сферою Белена Армора, а не просто її вкрав.

Тарен схрестив на грудях руки.

– Думаєш, хтось із родини?

– А хто ж іще, – зітхнув інспектор. – Якщо мета – отримати заповіт Белена, то логічно, що це хтось, кому той заповіт потрібен або, навпаки, кому його зміст може нашкодити.

Ріс порився на столі й витягнув тонку теку з прізвищем «Армор». За роки служби його стіл перетворився на архів різноманітних справ, і на щастя, інформація про родину Белена вже була під рукою.

– Отже, Белен Армор, – почав він, гортаючи записи, – колишній генерал постачання, а потім магнат торгівлі. Родина у нього ще та: спадкоємці, кузени, племінники, ділові партнери… Всі поважні, із грошима та амбіціями. Прямі спадкоємці – діти Белена – от уже кілька місяців ніяк не вирішать, кому дістанеться його імперія, тому заповіт так і лежить у храмі під печатками,.. лежав, але срок вже піджимає.