Глава 1. Викрадення сфери пам'яті

Глава 1.

Темрява ночі почала розсіюватися на обрії, поступаючись місцем холодному передсвітанковому присмерку. Інспектор Ріс Арден прокинувся від настирливого стукоту у двері – здається, хтось намагався вибити їх з петель. Він насилу розплющив очі і, майже не усвідомлюючи себе від недосипу, потягнувся за плащем, що лежав на спинці крісла.

– Хто там? – хрипко озвався він, накидаючи теплий плащ на плечі. Нічне повітря навіть у кімнаті було пронизливо холодним. За дверима почувся приглушений голос вартового:

– Пане інспекторе, вибачте, що турбую... Сталося щось надзвичайне.

Ріс зітхнув і відімкнув замок. Надзвичайне – це слово він ненавидів чимраз дужче з кожним роком служби. Надзвичайні події означали лише одне – його сон знову буде відкладено на невизначений час.

– Що трапилося цього разу? – запитав він, відчинивши двері. На порозі стояв молодий вартовий з факелом у руці, обличчя його було зблідле.

– Вас терміново викликають до Храму Хранителів, пане. Там... крадіжка, – видихнув солдат, переминаючись з ноги на ногу.

Інспектор підняв брову. Крадіжка? У Храмі Хранителів? Це звучало настільки неймовірно, що спершу він подумав, ніби ще не прокинувся і все це – дивний сон.

– Храм Хранителів? – перепитав Ріс, вдягаючи пояс із кобурою для шпаги і невеличкого арбалета. – Ти впевнений?

– Так, сер. Там уже зібралися сторожа і ваш напарник, інспектор Тарен Брок. Вас просили прийти негайно.

Ріс кивнув, відганяючи останні рештки сну. Напарник уже на місці – значить, справа й справді термінова.

– Добре, я зараз буду, – буркнув він, поспіхом застрибуючи у високі шкіряні чоботи. Вартовий чемно відступив, даючи йому простір.

За кілька хвилин інспектор вже йшов порожньою брукованою вулицею, прямуючи до центральної площі, де височів великий кам’яний комплекс Храму Хранителів. Місто щойно прокидалося: сонні ліхтарники вже гасили останні масляні ліхтарі, а хтось із пекарів розтопив піч, – в морозному повітрі вловлювався слабкий запах свіжого хліба. Він минув тихий сквер, за яким починалася ельфійська слобода: за різьбленими воротами посольства маячили в пітьмі величні обриси веж та гілок старих дубів, привезених з ельфійських лісів. Звідти ледь чутно лунало мелодійне дзенькання – можливо, нічна варта ельфів сповіщала про наближення світанку. Ріс прискорив ходу, його кроки відлунювали від бруківки.

Столиця герцогства починала повільно прокидатись, хоча цей ранок обіцяв бути далеким від спокою. У цьому великому місті, де поруч із людськими кварталами розташовувалися будинки ельфійської слободи, а на пагорбі здіймався палац герцога, події останньої ночі могли стати початком великого переполоху. Крадіжка в Храмі Хранителів... – повторив Ріс подумки і скривився. Храм Хранителів був чи не найбезпечнішим місцем у всьому місті. Якщо злодій зумів пробратися туди, значить, він або геній, або навіжений сміливець – або і те, й інше одразу.

Храм Хранителів виконував у королівстві Естмарр особливі функції, поєднуючи магію з бюрократією та релігією. Тут зберігалися і передавалися останні волі померлих – заповіти, записані на магічні сфери пам’яті. Тут же під наглядом жреців-хранителів укладалися важливі контракти служби – договори, що магічно зв’язували васалів із володарями або майстрів з учнями. Окрім того, Хранителі опікувалися ще кількома напрямками, пов’язаними із магічним впливом. В їхніх залах відбувалися обряди складання клятв – наприклад, коли лицарі чи чиновники присягали на вірність, і їхня клятва скріплювалася чарами, що карали порушника при її порушенні. У підземеллях храму проводили ритуали зняття проклять. Ба більше, сам храм служив надійним сховищем артефактів: старовинні магічні речі, що могли становити загрозу або особливу цінність, довіряли на зберігання жрецям-хранителям, аби ті оберігали їх від злодіїв чи неправильного використання.

Саме тому сама думка про крадіжку у цьому храмі здавалася абсурдною. Хто б настільки знахабнів, щоб наважитися на злочин за стінами, що охороняються і людьми, і чарами?

Ріс дістався широкої площі перед храмом. Величні арки фасаду храму були вкриті різьбленими магічними символами, а над входом у храм сяяв у світлі ліхтарів кам'яний оберіг у формі всевидящого ока – емблема ордену Хранителів. Кам’яні леви обабіч сходів ще губилися в передранковому тумані. Біля масивних різьблених дверей товпилися кілька постатей з ліхтарями. Почувши кроки, одна з постатей обернулася. За мить Ріс упізнав свого напарника — інспектора Тарена, кремезного чолов’ягу, що на тлі його власної сухої, зібраної фігури виглядав, наче викинутий бурею дуб: широкий у плечах, із важкими, мов колоди, руками. На потилицю знову впало неслухняне пасмо — темне волосся в нього завжди було трохи розкуйовджене, наче щоранку він просто раз провів по ньому рукою й вирішив, що цього цілком достатньо; на скронях уже пробивалися перші світлі пасма, які додавали йому кілька зайвих років, зате й якоїсь дивної, упертої надійності. Для тридцятидвохрічного чоловіка, якого язик не повертався назвати «хлопцем», у ньому було надто багато втоми й досвіду, що накопичилися в погляді та жорсткій лінії щелепи.

– Інспектор Арден! Нарешті, – вигукнув Тарен, підходячи назустріч. На його обличчі змішалися полегшення і тривога. – Швидше, це щось неймовірне.

– Я вже чув. Розкажи по дорозі, що сталося, – відповів Ріс, і двоє інспекторів разом рушили до входу. Храмові двері вже були відчинені навстіж, і всередині бовваніли тіні кількох озброєних вартових. Тьмяне світло каганців кидало хиткі відблиски на мармурову підлогу.