Притулок Уейна

Четверо мовчки дивилися з пагорба на містечко, що лежало в долині поперед ними. Довгі тіні вершників тягнулися дорогою донизу, майже торкаючись ближчих до схилу будинків. Коні, змучені тривалою мандрівкою та швидкою їздою, важко дихали, стомлено опустивши голови.

- Вона тут. – сказав нарешті один з вершників, втягуючи вечірнє повітря ніздрями свого широкого носу. Чорне кудлате волосся падало йому на очі, що ледь-ледь світилися жовтим.

- Це чудово. – сказав довгань у широкополому капелюсі, блиснувши білосніжною посмішкою. -  Вперед, джентльмени, візьмемо її. Нагадую, живою та неушкодженою.

- А генерал? Як щодо старого шкарбуна, Ліндхарте? – спитав третій, невеликий на зріст, але дуже широкоплечий чоловік, до сідла якого був приторочений довгий лук.

- Я знаю, що ти його ненавидиш, Злец. Але Велізарій просив по можливості залишити генерала живим. – сказав довгань, що, схоже, був ватажком.

- По можливості. – сказав Злец тоном, яким мачухи відчитують прийомну дитину. – Добре.

Четвертий вершник, з довгим різнокольоровим волоссям, забраним у десятки кіс,  нічого не сказав, а лише поплескав рукою коня по шиї і першим почав спускатися в долину.  За ним потягнулися й інші. Не встигли вони спуститися, як сонце остаточно сіло за пагорби, і на містечко стрімко насунулася нічна пітьма. Вершник з косами підняв руку і над четвіркою запалала невеличка світляна куля, що розігнала темряву на десяток кроків.

Десь залаяв пес. Потім другий.

- Нічого, що тепер в нас немає шансів залишитися непоміченими? – запитав нервово Злец. – Тобі обов’язково треба було це робити?

- Це провінційне містечко в декілька вуличок. У ньому неможливо лишитися непоміченими новоприбулим. Особливо таким, як ти чи я. – спокійно відповів маг. – А ще, скоріше за все, тут немає якогось гарнізону, максимум якийсь підстаркуватий шериф. Один Грай сам може вирізати тут все населення за півгодини, якщо захоче, а я можу спалити це місце вщент разом з мешканцями. Не бачу сенсу ховатися.

- Жодних зайвих жертв, панове. – застережливо сказав Ліндхарт. – Якщо, звичайно, місцеві не будуть нам заважати. Нам платять не за кров, а за результат.

З цими його словами четвірка проїхала під дерев’яною дошкою, на якій було написано «Ласкаво просимо в Пойнт-Готтем» і в’їхала на вулиці містечка.

- Ми в пастці. І це ти нас в неї завів! – ткнув товстим пальцем сивий дідуган у худорлявого молодика, що приніс йому пиво. Незважаючи на погрозливий тон, пиво старий узяв і випив одним ковтком половину кухля, проливши трохи на сталевий нагрудник, на якому в світлі ліхтаря де-не-де блищала позолота.  

- Ми всі згодилися з  Альберто, що варто спробувати заплутати погоню, заїхавши в це містечко, чи не так? – стомлено проказала дівчина в похідному плащі, піднімаючи ложку і з сумнівом дивлячись на паруючу рідину в тарілці. – Чого ж ви тепер вередуєте, генерале?

- Це місцева рибна юшка. Найсмачніше, що тут можна дістати вночі, ваша високосте. – трохи вклонився молодик, не звертаючи ніякої уваги на слова сивого вояки.

- Втекти від Ліндхарта з його командою майже неможливо, відбитися нашими силами – теж. Тому я згодився на його план. – буркнув старий вояка. – Вони нас все одно спіймають, а прийняти останній бій  у трактирі чи десь на дорозі, яка мені різниця? Тут є хоч шанс, що мене поховають як слід, і жодна дика собака не гризтиме мої кістки. Але все одно я відчуваю себе у пастці, і винен в цьому ти, Альберто.

-  Альберто. Альберто, молодший син паромника Мірта. – сказав раптом трактирник, що до цього досить байдуже дослухався до їх розмови. – Це ж ти?

- Я, дядьку Гінат. – сказав молодик трохи невдоволено, повертаючись до хазяїна закладу. – Як здоров’я мого батька?

- Помер три роки тому, і тепер паромником твій старший брат. Не хочеш зайти в гості до родичів? – запитав трактирник. – Чи якщо ти тепер прислуговуєш великим панам і сам одягаєшся, як панич, то тобі твоя рідня вже не цікава?

- Ніч надворі. Вранці зайду. – смикнув плечима Альберто. – Зараз же не торговий сезон, кімнат має бути повно? Пані дуже втомилася.

- Звичайно. Ви ледь не загнали бідних конячок. – хмикнув Гінат. – Глорія вже готує кімнати. Ти пам’ятаєш Глорію, Альберто? Вона тебе іноді згадує. 

Молодий слуга почервонів і відвернувся, але замість глузливого погляду хазяїна трактиру наткнувся на погляди старого вояки та дівчини в плащі.

- То ти звідси? Ось чому ми тут? – спитала з надією дівчина. – Твої родичі допоможуть нам?

- Ні… - почав був молодик, але раптом трактирник ляснув по дошці стійки рукою.

- Я здогадався! – майже закричав він. – Я зрозумів! Загнані коні, сумні обличчя, але гарний дорогий одяг! Ах я старий дурень! Вас переслідують!

Троє місцевих, що до того сиділи в кутку і з цікавістю спостерігали за чужинцями, на цих словах злякано загомоніли і, не допивши пиво, вибігли геть.

- Ти завжди був таким розумним, дядьку Гінат. – в’їдливо сказав Альберто. – Але занадто гучним і балакучим.

- Ах ти ж вилупку! Ти їх привів прямо сюди, до «Притулку»! – не заспокоювався трактирник. – То ти вирішив…