Дерево, що вміло чекати

На узліссі стояло старе дерево. Воно бачило багато — і бурі, і грози, і сніги. Коли воно ще було молодим, його стовбур гнувся від кожного вітру, а коріння ледве трималося в землі. Поруч росли інші дерева — молоді, гнучкі, красиві. Вони швидко тяглися вгору, хвалилися своїми соковитими листками й сміялися з повільності старого.

— Дивися, — казали вони, — ми ростемо вище й швидше, ми вже бачимо обрій, а ти все стоїш і ніби спиш.

Дерево відповідало спокійно:

— Кожне має свій час. Що росте швидко — не завжди міцне.

Минали роки. Молоді дерева виросли, але їхні стовбури були тонкі, а коріння — неглибоке. І коли одного разу налетів страшний буревій, багато з них упало. Тільки старе дерево вистояло. Його гілки ламалися, листя зривалося, але воно трималося за землю всією душею.

Після бурі земля навколо була всіяна поваленими стовбурами. Птахи, що втратили домівки, прилетіли на гілки старого дерева. Воно пригорнуло їх своїм шумом і тихо прошепотіло:

— Терпіння — це не слабкість. Це сила, яка росте під землею, коли ніхто не бачить.

Згодом поруч виросли нові паростки — малі, тендітні, але живі. Дерево давало їм тінь і вологу, оберігало від сонця й вітру. І кожного разу, коли вітер гойдав його гілки, воно шепотіло молодим:

— Не поспішайте. Все, що міцне, потребує часу.

Через багато років один подорожній, йдучи тією дорогою, побачив це дерево. Його крона була широка, під нею — десятки маленьких рослин, пташині гнізда й затінок. Подорожній сказав:

— Як багато життя ти вберегло, старе дерево.

І дерево тихо відповіло шелестом листя:

— Бо я навчилося чекати.

Роз’яснення:

Ця притча нагадує: у світі, де всі поспішають, справжня сила — у терпінні. Ми часто хочемо швидких плодів, не розуміючи, що коріння росте в тиші. Те, що здається зупинкою, — насправді глибока праця серця.

Бог дає час кожному. І той, хто вміє чекати, згодом стає опорою для інших.

Сенс притчі:

Не поспішай жити — дозволь своїй душі вкоренитися. Бо лише те, що витримало бурю, здатне стати тінню для змучених.