Дзеркало душі

Одного разу до старця прийшов молодий чоловік. Його обличчя було зморене, очі — повні втоми й злості. Він упав на коліна й вигукнув:

— Отче, я не розумію людей! Вони жорстокі, зрадливі, заздрісні. Я допомагаю — а мене принижують. Я говорю щиро — а мені брешуть. Невже в цьому світі не залишилося добра?

Старець мовчки підвівся, вийшов з келії й покликав його за собою. Вони йшли стежкою між горами, поки не дійшли до маленького озера. Вода була чиста, мов кришталь. Старець нахилився, черпнув пригорщу води й дав юнакові:

— Подивися. Що ти бачиш?

— Себе, — відповів той. — Лише себе.

— А тепер розтруси воду, — сказав старець.

Юнак зробив, як сказано, і вода сколихнулася.

— Тепер що бачиш?

— Нічого. Лише каламуть і брижі.

Старець усміхнувся:

— Так і душа людська. Коли спокійна — у ній відбивається істина. Коли ж збурена гнівом, заздрістю чи образою — бачить лише спотворення.

— То виходить, — задумався юнак, — що зло в людях — це відбиття мого серця?

— Не завжди, — відповів старець. — Але завжди зло навколо бачить той, хто носить бурю всередині. Якщо ти хочеш бачити добро — очисти своє серце, і тоді навіть серед темряви знайдеш світло.

Вони повернулися до монастиря. Молодий чоловік сидів біля вікна й довго дивився на небо. Йому раптом здалося, що воно стало світлішим, хоча сонце давно сіло. І він зрозумів: світло не згасло — просто раніше він дивився крізь каламутну воду власної душі.

Минуло багато років. Той юнак став старцем і сам навчав інших. І коли до нього приходили люди зі скаргами на зло світу, він давав їм глечик з водою й казав:

— Спочатку подивися, хто дивиться з глибини.

Роз’яснення:

Світ — це дзеркало нашого серця. Ми бачимо в інших те, що носимо в собі. Якщо в нас — страх, образа, недовіра, то навіть найчистіші наміри інших здаватимуться фальшивими. Але якщо в серці — мир і любов, то навіть серед жорстокості ми знайдемо промінь добра.

Сенс притчі:

Змінити світ можна лише почавши із себе. Бо коли душа прозора, світ навколо теж стає яснішим.