Насіння і камінь

Одного разу сіяч вийшов у поле, коли ще не зійшло сонце. В руках він ніс полотняний мішок, повний зерна. Його обличчя було спокійне, але очі уважно дивилися на землю перед ним — на те, де можна кинути зерно, щоб воно проросло.

Він ішов повільно, розмірено, ніби кожен крок був молитвою. Його руки розкидали зерна в усі боки, і вітер грався ними, несучи частину на узбіччя дороги, частину — у тіні каміння, а ще частину — в родючий чорнозем.

Минуло кілька днів. Ті зерна, що впали на камінь, швидко дали паростки — земля там була гаряча, і сонце ласкаво пестило їх. Але не було глибини, не було вологи — і коли сонце піднялося вище, паростки зів’яли, згоріли, зникли.

Ті зерна, що впали на дорогу, навіть не встигли прорости — птахи, що кружляли в небі, помітили їх і миттю склювали. Лише ті, що потрапили в добру землю, пустили коріння, виросли і зазеленіли. Через час вони дали плід — одне колосся принесло тридцять зернин, інше — шістдесят, а ще інше — сто.

Учні, що стояли поруч, спостерігали й питали сіяча:

— Навіщо ти кидав зерна туди, де вони не можуть рости? На дорогу, на камінь — хіба це не марна праця?

Сіяч підняв голову до неба й відповів:

— Ви дивитесь на землю, а я дивлюсь на небо. Лише Бог знає, де камінь, а де серце, що одного дня оживе від слова. Коли я кидаю зерно, я не суджу, куди воно впаде, бо не мені вирішувати, де воно зросте. Моє завдання — сіяти.

— Але ж це несправедливо, — сказав один з них, — ти працюєш, а частина праці зникає марно.

Сіяч усміхнувся:

— Жодне зерно не зникає марно. Навіть те, що впало на камінь, навчає терпінню. Навіть те, що з’їли птахи, стало їхнім життям. І навіть те, що зів’яло, залишило в землі слід тепла. Усе має свій сенс, навіть якщо люди його не бачать.

І тоді учні замовкли. Вони дивилися, як сіяч продовжує йти дорогою — під його ногами здіймався легкий пил, у повітрі кружляли зерна, а вітер ніс їх далі, у незнані місця.

Десь далеко в полі, серед каміння, впало одне маленьке зернятко. Воно не мало води, не мало тіні, але вночі, коли світ закутала тиша, воно відчуло краплину роси. І від тієї краплини почало жити. День за днем воно шукало вологу, боролося з жаром, пручалося вітрам — і, зрештою, пустило корінь у найменшу щілину каменю.

Минув час. Там, де всі казали, що нічого не виросте, з’явився зелений пагінець. Люди, проходячи повз, дивилися й дивувалися:

— Як воно вижило тут, серед каміння?

А сіяч, який колись кинув те зернятко, проходячи знову тією дорогою, тихо посміхнувся:

— Бо життя народжується там, де є віра.

Роз’яснення:

Ця притча говорить про людські серця. Одні тверді, як камінь — не приймають доброго слова, не пускають коріння віри. Інші — відкриті, родючі, готові приймати істину й давати плоди. Але сіяти треба скрізь, бо лише Бог знає, де серце оживе.

Не суди, куди впаде зерно твоїх добрих вчинків чи слів. Говори істину, роби добро, навіть якщо здається, що тебе не чують. Можливо, саме твоє слово впаде у камінь — і колись проросте життям там, де всі думали, що це неможливо.

Сенс притчі:

Добро, сказане щиро, не зникає. Воно може довго лежати у темряві, поки одного дня не знайде вологу віри й не проросте. І тоді навіть камінь стане землею.