Притча про зерно віри

У невеличкому селі, загубленому між пагорбами, жив старий садівник на ім’я Савелій. Його сад був старий, мов сам час — деякі дерева росли ще від його діда. Але цього року весна прийшла холодною, дощі не йшли, земля потріскалась, а листя, щойно розпустившись, починало жовтіти.

Сусіди сміялися з нього, коли бачили, як він щодня виходив на поле з відром води, поливаючи кожне деревце окремо.

— Навіщо ти мучишся, старий? — казали вони. — Земля суха, як камінь. Навіть річка висохла. Звідки ти візьмеш урожай?

Савелій лише посміхався:

— Кожне зерно, що посаджене з вірою, знає, коли прорости.

Одного вечора, коли сонце заходило, і тіні від дерев стали довгими, старий присів біля своєї яблуні, торкнувся кори і прошепотів:

— Ти — як людина. Коли тобі важко, не здавайся. Віриш — і ростеш.

Тієї ж ночі здійнявся сильний вітер, принесло хмари. Люди позачиняли вікна, а Савелій вийшов надвір і підставив долоні під перші краплі дощу. Його губи тремтіли від радості, очі блищали.

На ранок земля ожила. Потоки дощу напоїли її, і пар піднімався, наче молитва до неба.

Селяни вийшли на поля, дивилися на свої висохлі городи й плакали — занадто пізно вони згадали, що не вірили.

Минуло кілька тижнів. Сад Савелія стояв зеленим і живим. Під його деревами співали птахи, а яблука наливалися соком. Люди приходили до нього просити саджанці, але старий відмовляв:

— Не в саджанцях справа, діти мої. Справа у тому, хто їх садить. Якщо в серці — сумнів, то й дерево не дасть плоду.

Один юнак, якого дуже зворушили слова старого, запитав:

— А що буде, якщо я посію зерно без віри?

Савелій глянув на нього з сумом:

— Воно проросте, але не витримає першої бурі. Так само і людина: може жити без віри, але впаде від першого болю.

Того ж року Савелій помер. Його поховали під тією самою яблунею, біля якої він колись молився. А коли прийшла весна, дерево зацвіло так пишно, як ніколи. Пелюстки падали на могилу, немов благословення з неба.

Селяни казали:

— То Бог прийняв його віру.

З того часу у селі з’явився звичай: кожен, хто садив дерево чи сіяв зерно, спершу тихо шепотів:

 «Нехай буде в мені віра, як у Савелія».

І навіть коли посуха чи морози нищили землю, вони не втрачали надії. Бо знали: віра — це не впевненість у доброму результаті, а довіра до Того, Хто знає, коли буде дощ.

🌿 Роз’яснення

Ця притча говорить про силу віри, яка не залежить від обставин.

Справжня віра не шукає гарантій — вона росте навіть у посуху. Савелій не бачив дощу, але продовжував поливати землю, бо вірив, що Бог бачить його працю.

Так само й у житті:

Коли все здається мертвим — продовжуй сіяти добро.

Коли всі відвернулись — продовжуй вірити.

Коли не бачиш результату — довір Божому часу.

Бо віра — це те зерно, яке колись обов’язково пр

оросте, навіть якщо зараз здається, що земля кам’яна.