Човен

Вона виходила щодня
На берег в будь-яку погоду.
А серце, наче та броня,
Загартувалось у негоду;
Мабуть, залізне, бо іще
В житті ніколи не боліло.
Та відчувалось - під дощем
Воно давно заіржавіло.

Там пропливали кораблі,
Вона все чула їх гудіння.
Хотілось в море. На землі
Своє втрачала вже терпіння.
Єдине, що бажала - це
Ступить на палубу шикарну.
Уже б давно віддала все
За затишну каюту гарну.

Та якось човен звідкілясь
До берега того прибило.
"Можливо, власність то чиясь?
Можливо... Байдуже! Можливо...
Та пес із тим! Він буде мій!
Я в ньому пропливу між скель.
Він понесе мене до мрій -
З човна зайду я в корабель!

Геть роздуми! Уже нога
Відчула дерев'яне дно.
Я вже пливу. Я це змогла.
Не буде гірше всеодно.
А човен гарний, тим не менш:
Міцний, надійний і зручний.
Не мрії корабель, авжеж.
Згодиться зараз і такий".

Було не страшно у човні,
Хоч море хвилі підняло.
Між скель він швидко ніс її,
Не зачепив ні борт, ні дно.
І от гудіння корабля
Вже зовсім поруч, ось ця мить!
"Його я бачила здаля
Як він пливе, труба димить.

Приймайте швидше вже на борт!
Уже немає часу грати.
Везіть мене із порту в порт -
Я світом хочу мандрувати!
Оце каюта! От краса!
Простора, хоч конем гуляй.
А ти пливи вже, човен, сам.
Довіз? Пливи, не заважай!"

Та обманулася вона,
То не труба здаля диміла,
Холодна жде її вода -
Бо палуба вогнем горіла.
А човен знову понесло
На берег хвилями повільно.
Хтось ще візьметься за весло
І попливе собі спокійно.