В усьому винен сам...

Сидів на сходинках жебрак
зимою біля магазину.
Хтось мимо йшов, а хтось п'ятак
кидав в його брудну корзину.

І жінка з хлопчиком маленьким
кудись у справах йшли своїх.
"Подайте щось, мої рідненькі", -
жебрак звернувся той до них.

Хлопчина вмить поліз в кишеню,
і зволікати він не став -
смачних цукерок цілу жменю
для бідолаги враз дістав.

"А ну, не смій, - сказала мати, -
не вір його пустим сльозам.
Він мав не пити - працювати.
Тому в усьому винен сам!"

Малий слухняно свою руку
назад в кишеню повернув.
І мамину таку науку,
немов пігулку, проковтнув.

У той же день, коли додому
зайшли й обтрушували сніг.
Хлопчак відчув страшенну втому,
а ввечері і зовсім зліг.

Син мучився у лихоманці,
крутилась мати все над ним.
Заснула тільки рано вранці,
і сном забулася таким:

До них у білому халаті
заходить лікар і мовчить.
Вона в лікарні, у палаті,
а поруч хворий син лежить.

"Зробіть хоть щось, я вас благаю.
Чому ви стоїте без діла?
Не бачите, він помирає?..." -
від горя вся вона тремтіла.

"Шкарпетки теплі, люба мати,
ви сину одягать повинні.
Не буду я вас лікувати,
бо ви самі в усьому винні!"

І як звичайний перехожий,
пройшов повз них він без уваги.
"На кого ж лікар цей так схожий?"
На жебрака, на бідолагу...

Прокинулась і вмить схопилась:
На вулицю, до магазину!
І в дзеркало не подивилась.
О, тільки б стало краще сину!

Жебрак сидів на тому ж місці,
його одразу ж упізнала.
Не п'ятдесят, не сто, не двісті -
що в гаманці - усе віддала.

"Дасть Бог здоров'я, жінко, вам!
І дітям! І рідні усій!"
Вона зраділа цим словам -
як милостиню дав він їй.

Вона раділа, й він радів.
Не відчувала вже тривогу.
А вдома син її зустрів...
Вже не гарячий, слава Богу!