У нього було все...

У нього було все, як він вважав:
жінки‌, успішний бізнес, навіть влада.
В країнах теплих завжди спочивав,
лише доходив рік до листопада.

По кілька місяців проводив на морях,
в готелях кращих вже його всі знали.
І так на максимальних швидкостях
дні, місяці і роки пролітали.

Одного разу в дорогий круїз,
на величезний, мов Хом'як, сріблястий лайнер
путівку кращий друг йому привіз,
старе життя поставивши на таймер.

Ще не придумали такого корабля -
сильнішого за будь-яку стихію.
Творіння рук своїх людина вихваля,
допоки буря їй не скрутить шию.

І ось, немов у книзі чи кіно,
його виносить хвилями на берег.
Колода з корабля - усе майно;
він став із жебраками в один шерег.

"За те живий! Чудова новина!
Без даху, без авто, та все на місці:
є руки, ноги, очі... Дивина -
життю радію, як дитя в колисці!"

На берег слідом якийсь клунок
виносить хвилями. "Оце сюрприз.
Цікаво знати, що то за пакунок,
безжальний океан мені приніс?

Можливо їжа, чи питна вода...
Усе це зараз дуже б знадобилось.
То саджанець якийсь, о як шкода!
Та краще б щось спиртне прибилось!"

Махнув рукою, гілку кинув в воду.
"Звідкіль пливла, нехай назад пливе!
Не зрозуміть, як жінку, цю природу:
до тисячі дерев несе іще одне".

Та раптом якось в грудях защемило...
"Мені на острові усе чуже.
А тут щось рідне хвилями прибило,
щось драгоцінне, ніби фаберже..."

І стрімголов він кинувся у море,
тендітну гілочку назад забрав.
"Я житиму для тебе, моє горе,
хоч жив раніше тільки для забав".

І в перший раз, мабуть, відповідальність
на себе за життя чуже узяв.
Хоч усвідомлював сумну реальність:
чи виживе він сам, нажаль, не знав.

"І чим тебе я буду поливати?
Не маю я ні миски, ні відра,
щоб воду дощову у них збирати.
З тобою нам потрібна ця вода."

Вночі пустивсь холодний сильний вітер
і гілку до землі все гнув безжально.
А він тримав її всю ніч, а зранку відер
на березі побачив нереально.

"Дивися, гілочко, Господь нас не залишив!
Речей тут скільки з корабля корисних!
І чи тебе в негоді не полишу
Бог випробовував мене навмисно.

Ну що ж, дивись, тепер нам нагорода!
Тепер я знаю, що ми мусим жити.
Я буду їсти, що дає природа.
Підуть дощі, і буде нам що пити".

І сталось саме так, як тоді мовив:
побудував собі житло надійне,
води із неба в відрах заготовив,
банани їв і мав життя спокійне.

Ішли роки та гілочка зростала,
в маленьке деревце перетворилась.
Коли на острів осінь завітала,
то перше яблучко на ній з'явилось.

І він зірвав його тремтячими руками.
На очі чомусь сльози навернулись...
"Радію я останніми роками -
безцільні дні уже давно минулись.

Зістаритись я тут вже не боюся -
від спеки захистиш і нагодуєш.
За тебе Богу кожен день молюся,
і дякую Йому, що ти існуєш!"