Притча про Матір і сина

Жив-був на білім світі син, 

І, звісно, в сина була Мати. 

В любові серед рідних стін 

Йому щасливилось зростати. 

Лише маленький упаде, 

Заб'є свій лікоть чи коліно - 

До Мами він швиденько йде, 

Вона все зробить неодмінно: 

І сльози витре, й приголубить, 

І швидко йодом змаже рану. 

Вона ж його так сильно любить - 

Дитину мрій довгочекану. 

А час ішов, синочок виріс 

Та молодим став чоловіком. 

І, Богу дякувать за милість, 

Мав силу й вроду не за віком. 

Одного разу на порозі 

З'явилась в їхнім домі жінка: 

Взуття істоптане в дорозі, 

На голові стара хустинка. 

І мовила та пані мила: 

"Я, хлопче, мати твоя рідна. 

Тебе малим я загубила, 

А ця знайшла, вона - безплідна. 

Отож збирайся, мій рідненький, - 

Сказала хлопцю молодому, - 

Прощайся з нею ти щвиденько, 

Ми повертаємось додому". 

До хати вбігли якісь люди 

І гучно почали кричати: 

"Вона шукала тебе всюди! 

До неї йди! Це твоя мати!" 

І хлопець тут заметушився, 

Почав збирати швидко речі. 

Не бачив він, бо не дивився - 

В риданнях затремтіли плечі, 

Обличчя зблідло вмить від горя, 

Вуста шепочуть: "Ні, не треба..." 

У тої, що готова зорі 

Для нього діставати з неба. 

Глумився натовп з бідолаги - 

Кричав, сміявся, ображав, 

Кипів від люті та зневаги. 

А хлопець речі все збирав. 

Повибігали люди з хати. 

На плодоножці як дві вишні 

І новий син та нова мати 

Швиденько теж під руку вийшли. 

І ніби сталось справжнє диво, 

Бо рідні люди воз'єднались. 

Та я не впевнений, що сином 

Той хлопець може називатись...