34

Я приїхала чомусь раніше. 

Рука сама тягнеться до телефону, але це не знімає напругу, що зібралася в кінчиках пальців, тільки робить її більш розсіяною, хаотичною. 

«Я в лікарні. Якщо тобі хоча б крапельку не начхати, будь ласка, приїжджай...»

Серце тьохкає десь на рівні горла. Дивлюся на повідомлення і розумію, що хочу видалити, але вже пізно: внизу висвічує одна галочка, хоча абонент не в мережі.

Не прочитано. Головний страх і крах моїх надій здійснилися, - я розумію, що це кінець.

Все марно, він не прийде. 

«Кейн, мені страшно. Скоро моя черга.»

Не знаю, навіщо написала Кейну. Я розумію, що не повинна, але нічого не можу з собою вдіяти: я почуваюся розгубленою і покинутою, і мені ні звідки чекати втіхи. Декілька хвилин я сиджу в болісній тиші і все-таки Кейн мені відповідає.

«Він прийде»

«Ось побачиш»

Я не встигаю до ладу зрозуміти, що він мені написав, тому що телефон відразу спалахує вхідним. 

- Алло, - звук мого голосу мені незнайомий, він ніби зовсім змінився до невпізнання. 

- Елайно...

Кейн каже це з настільки очевидним жалем, що мені на очі навертаються сльози. Я витираю крапельку сльозинки, що впала на щоку. 

- Якщо ти збираєшся відговорити мене, це марно, Кейн. 

- Ти збираєшся зараз зробити те, про що можеш потім шкодувати все життя. 

- Я знаю одне: я вже шкодую, що це сталося. І про те, що зв'язалася з Блейком теж шкодую. Ти не сказав Кім? - я так швидко переводжу тему, бо просто боюся, що не витримаю. 

- Ні, Елайно, - тон його голосу сірий і тьмяний, як і моя душа. - Хоч і не розумію, навіщо приховувати. Вона знає, що ти вагітна і повір, вона б точно знайшла для тебе потрібні слова. 

І пізніше, сидячи на порожній лавці, я розумію, що Кейн має рацію. Кім завжди знаходила потрібні слова, коли треба було. Вона так зраділа, коли все-таки дізналася про мою вагітність. Напевно, безглуздо про це говорити, але мені зовсім було нерадісно, ​​хоч і я намагалася вдати, ніби все добре.

Не час шкодувати про помилки. 

Шум працюючих вентиляторів і запах свіжих ліків стають значно відчутнішими. Я сиджу на лавці за дверима кабінету в порожньому коридорі, втупившись поглядом у червоний педикюр на ногах. 

Вечір. Людей у ​​лікарні все рідше та рідше. 

Скоро моя черга.

Підтискаються кінчики пальців, завмирає тужливо серце.

Скоро моя черга. 

Мені здається, що моє серце не б'ється вже кілька хвилин. Я втратила рахунок часу, мені не хочеться більше нічого.  

Відчиняються двері, з'являється він.

- Ти прийшов... 

Я виростаю на неслухняних ногах. Впиваюсь пальцями в край сумочки настільки, що їх не відчуваю. 

Я очам не вірю. 

Він тут. Загадковий та привабливий, з очима кольору опівнічного неба. 

Полум'яні губи недобре підтискаються.

- Як бачиш. 

Я зриваюся з місця і з надєю хапаюсь за руки. 

- Ти все-таки передумав?.. Ти повернувся, щоб запобігти неминучому?..

У цей момент двері кабінету відчиняються і виходить у сльозах дівчина. Його погляд простежує за нею, стаючи гострішим ніж бритва. 

- А я дивлюся, ти вже все вирішила?

На аристократичному обличчі застигає усмішка холодніша, ніж крига в Антарктиці. 

- Мені ця дитина не потрібна, - захисно відрізаю я, бо бачу байдужість у темних зіницях. 

- Дурепа, - гаркає він. - Ні в чому невинне життя загробити вирішила?.. 

І скільки ж засудження та гніву в очах. Він не вірить, що це його дитина. А я... Як же сказати, що я просто заплуталася?

- Загалом так, - він холодно прибирає мої руки, відступивши на дистанцію. - Роби що хочеш. Навіть якщо це справді моя дитина, це не пом'якшує те, що ти вже тут. Ти вже припустила саму думку про аборт і прийшла сюди, а після цього я тебе знати не знаю. 

Він більше не дивиться на мене. Повертається і йде. 

- Стій! - кричу я услід. - Будь ласка не йди!..

Двері безжально зачиняються. На очі наливаються сльози. Мені хочеться скулити до зриву голосу, роздерти на шматки залишки серця. Кабінет знову відкривається і звідти лунає:

– Наступна.

Голос твердий, байдужий. Мене чекають. Я так і стою, дивлячись у неіснуючу порожню надію. Невже ти віриш, що він повернеться?

- Наступна, - пливе по окрузі нетерпляче. - Елайна Елмерз. 

Я повільно затуляю очі і відчуваю, як по щоці скочується сльоза. Ні, він не повернеться. Ковтаю солоні сльози і обертаюся, зустрічаючись з раптом співчутливим поглядом лікаря поверх маски. 

- Ви збираєтеся заходити чи ні?..

*****

Шановні читачі! Я довго думала, як правильно вчинити, і прийшла до рішення завершити книгу саме на даному етапі) 

Давайте я поясню все по порядку) Я вам обіцяла принести книгу повністю після того, як допишу всі розділи, однак вже тоді я задумувалась про дилогію. Вагалась, чи вийде, але натхнення підказало, що все рухається у правильному напрямку) На якому саме етапі публікувати другу частину даної історії, все ще залишалось великим знаком питання. Однак, занурившись у свої відчуття, я зрозуміла, що бачу завершення саме так. Тому! Я запрошую вас у продовження цієї історії, яка вже розміщена на моїй сторінці під назвою

"Присягнись, що ти мій"

Анотація:

— Знаєш, а я чекала на тебе. Знала, що ти прийдеш, — кажу, повертаючись від вікна. Я знаю, там він - чоловік, який мене зрадив.

— Будеш все заперечувати? Або знову звинувачувати мене у невірності?

— Я зрозумів, що помилявся, — крок до мене й оповитий агонією погляд. — Елайно, я вірю тобі. Від першого й до останнього слова. І що дитина моя. Я хочу все повернути.