27

Мабуть, я погана подруга. Замість того, щоб залишитися і підтримати Кім, я сиджу в черзі забитої людьми будівлі, що в цілому приносить мені мало задоволення і все більше наростає дивним комом у горлі. Краще це було б чергове побачення.

Все здається настільки сірим та порожнім, що я спершу не можу зрозуміти, як так вийшло. Чи закохалася я? Та ні, навряд. Я можу відчувати до чоловіка симпатію, потяг, що завгодно, але не кохання.

У кишені слабо вібрує телефон. Мені дзвонить Кейн.

- Елайно, Кім у тебе?? - Запитує він до жаху схвильованим голосом. Мабуть, це те, що мало струсити мене, висмикнути з цієї безодні розпачу і порожнечі, але я ніби застрягла в цьому маленькому проміжку вічного вакууму, який жалить у серце гострою голкою. Я все ще перебуваю в якійсь безглуздій, незрозумілій прострації.

- Ти про що? - Мій голос безбарвний, як у оповідача на аудіокасеті.

- Вона зібрала речі, поїхала рано-вранці і не піднімає слухавку, - розповідає Кейн, ділячись своїми переживаннями. - Я подумав, що вона повернулася на вашу з нею орендовану квартиру, але якщо ти нічого не знаєш...

- Ні, Кейн, вибач.

- Ось чорт... - журиться Кейн. Я вже було пошкодувала, що одразу не розповіла йому правду. - Розумієш, вона мені нічого не сказала. Я вже не знаю, що думати, Елайно. Добре, вибач...

- Кейн, постривай, - я швидко переводжу дихання. - Так, Кім у мене. Якщо хочеш, приїжджай.

- Я якраз збираю речі, - ніби тільки й чекав на цю відповідь, випалює Кейн. - Думаю, що скоро буду готовий. Елайно, - раптом видихає він. - Елайно, вона випадково нічого тобі не розповідала? Може щось... Я просто не розумію. У нас було все добре, та й ми ніби не сварилися. Вона вагітна...

Серце стислося від якихось досі незнайомих мені почуттів.

- Так, я вже в курсі, - видихаю я. - Кейн, вона поїхала, щоб просто поговорити з батьками, не хвилюйся. Кімберлі нічого тобі не сказала, бо боялася, що ти не відпустиш її одну, - у слухавці зависає характерне мовчання, я даю йому часу обміркувати отриману інформацію, але зовсім небагато, а потім одразу продовжую: - Послухай, я хотіла тебе запитати з приводу Блейка. Ти не міг би дати мені його номер телефону?

А ось і вільне падіння.

У слухавці зависає мовчанка, але тепер уже вона говорить про те, що Кейн м'яко кажучи здивований, і я затамовую подих в очікуванні відповіді. Ця тиша затягується, вона мені раптом здається такою тягучою і важкою, що я вже починаю шкодувати про те, що спитала. Не треба було цього робити. Зрештою, Блейк дав мені зрозуміти, що все закінчено і він не зацікавлений у подальшому спілкуванні. Навіщо я знову ворушу це?

- Ох, Елайно... - нарешті тільки й видихає Кейн. Попри мої домисли, в його голосі немає осуду чи несхвалення, тільки якась жаліслива втома, що мені не подобається від слова зовсім. - Ти все так само намагаєшся спокусити Блейка. Май на увазі, він непробивний, як скеля. Буде боляче, Елайно. Така він людина. Важка.

А ось тут, друже мій, ти запізнився. Я відчуваю, як губами роз'їжджається кривувата посмішка.

- То як щодо номера? - питаю я, ігноруючи біль у серці, що прострілює.

- Я можу звісно дати тобі його номер. Але якщо він дізнається...

- Він ні про що не дізнається, - швидко випалюю. - Я не скажу. Мені просто потрібно повідомити йому дещо.

- Гаразд, Елайно.

І коли я зі здриганням серця дивлюся на готову виведену комбінацію цифр на своєму дисплеї, я думаю про те, що назад дороги не буде.