23

- Спокійно, Ітане, - мій голос напрочуд хрипкий і слабкий. - Я зараз все поясню.

Хлопець продовжує дихати так, наче зараз вибухне. До чого я вже подумки готуюся, але раптом все затихає. Міцно зчеплені на рульовому колесі кулаки розтискаються і до мене долинає довгий важкий видих.

- Он воно як? - надламано питає хлопець, дивлячись кудись уперед. - Виходить, ти мене просто використала? І поцілувала мене тільки щоб він бачив.

Ми обидвоє якийсь час мовчимо. Ітан нарешті повертає до мене голову.

- Ні, - одразу відповідаю я, але бачачи, як він дивиться, розумію, що не можу збрехати. - Не зовсім, - виходить сипло. - Я справді не хотіла.

– У тебе з ним щось було?

- Так.

- Тому ти морозилася від мене, - невесело киває сам собі, після чого дивиться на мене зі спантеличеним виглядом. - Закохалася ти в нього, чи що?

Чи закохалася я? Навряд чи. Напевно, вся річ у тому, що Блейк із самого початку не стелився переді мною, як усі інші чоловіки. Кажуть, інстинкти діють лише на чоловіків. Не можу сказати, що це те саме. Можливо, просто азарт, гра...

- Я не знаю, Ітане, - насправді ж тільки й можу відповісти я. – Це все складно. Я не можу тобі нічого пояснити, - губ торкається ледь помітна сумна посмішка. - Просто давай на цьому все закінчимо, гаразд? – шепочу я. - Мені було добре з тобою, але, напевно, ти просто не моя людина.

- А ти не моя, - з сумною усмішкою наголошує він. Ітан тягнеться, заводячи двигун. На мене він взагалі не дивиться. - Гаразд, я поїду.

Я киваю, квапливо кидаючи гаманець у сумочку, бо все розумію. Розумію, і все одно до горла підповзає величезна важка грудка. Возрадійте, панове, у Елайни Елмерз все ж таки є совість. І коли я з тужливим серцем виходжу на вулицю, я таки наважуюсь обернутися, залишаючи дверцята прочиненими.

- Ітане, - винувато кличу я. Він на мене не дивиться, піднявши підборіддя на дорогу. - Ти не тримай на мене зла. Я справді не хотіла нічого поганого.

- Прощавай, Елайно.

Я тільки й встигаю зачинити дверцята, коли автомобіль зривається з місця, голосно газуючи та їдучи геть. Сльози виступили на очі, обпікаючи їх. Я не дивлюся йому слідом, навіщо? Витираю куточок лівого ока і обертаюся до свого будинку. Схлипую і скидаю сльозинку, на ходу дістаючи телефон, що телефонує.

- Алло?

- Привіт, - лунає з динаміка незнайомий мені чоловічий голос. – Ти мені залишила свій номер телефону вчора. Це Адам, охоронець із клубу. Пам'ятаєш?

Я люто стогну, закинувши голову. Чорт, як не вчасно! Зовсім про нього забула. Опускаю телефон і просто тисну на відбій. Ні, годі вже з мене мужиків. Нагулялася. Все, вирішено. Завтра ж їду геть з цього міста.