18

Я стою під прохолодними струменями вологи, що раптом вирішили наступної хвилини перетворитися з дрібних спокійних крапель води, що падають з неба, у справжнісінькі безжальні стріли зливи. Шум дощу заглушає вітер, що піднявся в повітря.

Здається, десь позаду відчинилися вхідні двері.

- Елайно, - я не реагую, чуючи тихий поклик Блейка. Тим часом дощ зростає. - Елайно! Повертайся до будинку.

Я навіть не розвертаюсь.

- Пішов ти, - ціжу собі під ніс і продовжую шукати машину. Сльози так і застилають очі, змішуючись із дощем і я зло скидаю з щік вологу. Вже другий водій відхилив замовлення через погодні умови. Шукаю іншого. Але через вологі пальці та мокрий екран, ледве потрапляю по сенсору. Ну ж бо!

Я чую, як позаду голосно грюкають вхідні двері і Блейк швидко спускається вниз сходами. Смачно вилаявшись, він наближається і різко смикає мене до себе за лікоть. Дощ раптом припинив зрошувати мою голову.

- Елайно, - наші очі зустрічаються і я помічаю, що опинилася поряд із ним під парасолькою. - На вулиці злива, а ти вже встигла промокнути до нитки.

- Не варто зображати уявну турботу, - крізь зуби вимовляю я. Різко висмикую свій лікоть з його руки та повертаю увагу до телефону. - До мене вже їде таксі.

Рикнувши, Блейк з якимось злим завзяттям вириває телефон у мене з рук ще перш ніж я встигаю закінчити. З губ зривається обурений звук. Рот Блейка викривляється зухвалою посмішкою, коли він дивиться у мій телефон.

- Так, я бачу.

Він піднімає на мене трохи глузливий погляд і віддає мені телефон. Вразившись, я беру його назад, суплюсь і опускаю погляд у мокрий екран. Замовлення прийняте. Таксі буде не раніше, ніж за півгодини. Та що ж це таке, а?

- Гаразд, пробач, - раптом тихо вигукує Блейк, видихаючи. – Я погарячкував. Давай ти повернешся і ми спокійно все обговоримо, як дорослі люди.

Голос його просякнутий впевненістю, маленьким занепокоєнням і легкою хрипотою. Я здивовано розгортаю погляд, дивлячись у його очі. У них і справді хлюпається невеликий шматочок провини. Бачу, що він справді шкодує, що наговорив мені. У грудях тліє дивна надія, але я відразу гашу її. Подув голосно вітер, ноги затремтіли від різкого потоку повітря, долоня підниває через дрібний удар об дверний одвірок, і я справді замерзла... Нерозумна, нерозумна Елайна.

- Добре, - погоджуюсь я, опускаю затиснутий телефон у долоні, і взявши у нього парасольку, швидким кроком перебігаю сходами до будинку.