13

Відчайдушні пориви схлипів ріжуть по серцю гірше ножа. Мої ноги зовсім не слухають мене, а каблуки з несамовитою швидкістю стукають по периметру.

- Стій! Стій же!

Він і справді зупиняється. Різко так, злісно, ​​що я стогну від нової порції болю. Це почуття прокочується всіма клітинами нервів. Шматок шкіри в потилиці палає так, ніби з мене намагалися здерти живцем волосся. Це пекельний біль, скажу я вам.

Примружившись, Фредерік нахиляється стискаючи п'ятірнею моє волосся, від чого я знову болісно ойкаю. Він дуже злий.

- Люба, ти може забула, в якому принизливому становищі залишила мене, втікши сюди? Що я тобі казав? Тільки-но спробуй викинути якийсь номер і ти глибоко про це пошкодуєш! Казав? Казав же?? - він підвищує голос, змушуючи мене захлинутись в новій порції болю на потилиці. Я впиваюся нігтями в його руку, але вона немов важкий метал, ні розтиснути ні зрушити.

- Благаю тебе, давай домовимося, - шепочу пересохлими губами, бо й справді не знаю, чого від нього чекати.

Мені жахливо, страшенно страшно. Одна річ отримувати від колишнього хлопця страшні подарунки з погрозами, а зовсім інша, коли він втілює ці погрози наживо. Ну мало ж з ним статися щось реально приголомшливе, щоб він зовсім злетів з котушок!

- Це на нього ти мене проміняла? - шипить мені в обличчя з ледве стримуваною агресією. - З ним ти спиш?

- Та про кого ти взагалі говориш?! - не витримую я, бо чую ці звинувачення вже вчетверте за вечір.

Фредерік зло мружить очі і я швидко замовкаю, усвідомивши пізно, що підвищила голос. Він раптом перемикає увагу на моє тіло. Я бачу, як небезпечно спалахують його очі, як вони загоряються нездоровим вогнем. Відчуваю, як розтискає хватку в моєму волоссі, трохи послабивши палаючий біль. Піднімає іншу руку і простежує пальцем по шиї, веде ребром долоні вниз, небезпечно близько забираючись до лінії декольте. Моїм тілом проходить судома і він це помічає. На обличчі колишнього з'являється подібність моторошної ​​посмішки.

- А ти виявляється ще й хороша актриса, дорога Елайно, - він прибирає руку і посмішка різко змінюється звіриним оскалом. - Я стежив за тобою з першого дня, як ти сюди приїхала, - зло гарчить мені в обличчя, скрипнувши бульдожою щелепою. - І як бігала постійно до цього офісного щура, теж бачив.

- Фредеріку, це вже не смішно, - ковтаю крижаний ком страху, справді жахаючись.

- Зупинися, ти лякаєш мене! - кричу я, коли Фредерік ніби ляльку знову тягне мене за собою, вп'явшись у моє волосся. На якомусь моменті він різко зупиняється, через що я ледве не влітаю в нього.

- То я по-твоєму на клоуна схожий? - обертається, питаючи з ненормальним інтересом. - Ти забула, про що казала? Що обіцяла? Зі скількома мужиками ти тут пере******* вже??

- Боже, та ти хворий, - вражено видихаю я. - Ти реально хворий.

Його губи роз'їжджаються у маніакальній посмішці.

- Так, люба, і хворий я тобою.

Мене нудить. Від його голосу, дотиків, від запаху його парфумів. І як тільки я могла відразу не розглянути в ньому психопата....

- Давай повернемося до клубу. Будь ласка, - задушено прошу я. Він, здається, навіть не почув моє прохання. Чорні очі сповнюються справді темною злістю. Дивно, у них з Блейком однаковий колір очей, але яка ж величезна різниця. Біля Блейка мені не було страшно, навіть коли він сердився. Це зовсім інше.

- Ти вважаєш мене ненормальним? - питає здивовано, хоча за цим тоном приховано щось значно більше і страшніше.

- Ні, - брешу я, з загальмованим подивом стираючи теплий потік крові з носа. Я дивлюся, як свіжа кров тонким струмком стікає по пальцях і піднімаю погляд, продовжуючи сірим тоном. - Я просто хочу побути ще трохи тут. Зрозумій, мені страшно залишатися з тобою наодинці. Я хочу спокійно посидіти, поговорити з тобою, потанцювати...

Загубитися серед натовпу та втекти. Жодної іншої ідеї про втечу поки що зовсім на думку не спадає. Якщо він мене затягне до себе в машину, все вже, мені не врятуватися.

- Думаєш, що я так просто тобі повірю? - дратівливо запитує Фредерік, але все ж таки я чую в ньому сумніви.

- Може й ні, але подивися сам, - я вказую на свої ноги, що покрилися від страху гусячою шкірою. - Я на підборах і до того ж швидко бігати зовсім не вмію, ти це сам знаєш. Куди я від тебе втечу? Вночі, серед купи п'яних відморозків, сама?..

А сама судомно виглядаю машину Блейка, хоча й гадки не маю, який у нього автомобіль. Мусить він десь тут бути! Чи вже поїхав? Від цієї думки стає зовсім лячно. Бо крім нього мені зовсім нема кому допомогти. Навіть охоронець біля входу, який раніше так охоче фліртував зі мною, вдав, що він великий сліпий.

- Що ти там постійно виглядаєш? - роздратовано запитує Фредерік, озираючись на всі боки.

- Я... нічого, - швидко випалюю, повертаючи його голову до себе і злякано тицяючи в рандомний бік. - Просто той хлопець витріщався на мене дивно, я злякалася!

Очі Фредеріка швидко забігали, шукаючи в тому напрямку, і зупинилися вбивчо, знайшовши мету. Він зло порикує, бачачи рандомного хлопця, який розмовляє телефоном за рогом клубу, але я швидко його перехоплюю і відводжу від теми, поки він не наробив поганого.

- Хочеш знати, чому я втекла? - шепочу йому в губи, впиваючись пальцями в міцні руки, хоча так хочеться нігтями. - Тому що ти налякав мене. Ти тоді напився і вперше вдарив мене. Мені стало страшно і я боялася, що ти вб'єш мене... - жалібно схлипую і стираю сльози, похитуючи головою.

- Люба, як ти могла таке подумати? Я ж кохаю тебе, Ел, - майже ласкаво каже він, і накриваючи долонею мою щоку, гладить її. Це наражає мене на справжній шок. Я бачу, як його очі стрімко теплішають і вже майже готова повірити, що навіть у такої людини, як він, є щось світле. Але ця думка випаровується зі швидкістю світла. Мене пересмикує від огиди і я ледве стримуюсь, щоб не скинути його долоню.

- Тоді ти зробиш мені невелику послугу? - питаю єлейно і навіть ніжно. - Будь ласка, давай просто вип'ємо і потанцюємо, проведемо удвох вечір, а потім... А потім щось вирішимо.