10

Він тут через мене.

Перша і бажана, і яка ж все-таки помилкова думка.

Очі Блейка не залишаються на місці, вони рухаються, вони шукають. Дивиться і в мій бік теж, але вигляд у нього такий, що стає зрозумілим - мене він навіть не помічає.

Потім він підходить до бармена і про щось із ним розмовляє. Про щось питає. Крізь грубі баси музики і літаючі різнокольорові тіні від стельових куль я бачу, як похмуро згинаються його брови, хоч і прочитати по губах не можу.

Мене починають терзати дикі сумніви. А ще цікавість. Я вирішую підійти сама. Вибираюся на барний стілець поруч, замовляю оранжево-червоний коктейль, пробую його на смак і плавно розмішую вміст соломинкою. Весь цей час Блейк і очима не повів на мене, хоча я знаю, що тепер-то він точно мене помітив.

- Ось вже не очікував вас побачити тут, Елайно.

Він повільно повертає до мене голову. Сидячи за барною стійкою з витягнутою по столу рукою, стиснутою в недбалий кулак, тепер він звертає на мене свою увагу. Він так жартує чи як? Моя відповідь забивається десь у горлі та кінчики губ гальмують, так і не піднявшись в посмішці. Тому що з висічених сталлю очей його бачу, - йому не до жартів.

- У вас все добре? - Обережно цікавлюся.

- Моя дочка втекла з дому до клубу. Я знаю, що вона тут, - він відповідає дивлячись мені в очі так різко і подавлююче, що я на якусь частку секунди повірила, ніби це я винна в тому, що вона втекла.

Так, точно. У нього ж є дочка.

- Можливо, я зможу чимось допомогти? - Пропоную, акуратно відсунувши від себе коктейль. Схоже, що сьогодні мене чекає дещо набагато цікавіше за нього.

Блейк починає барабанити пальцями по столу, але коли чує моє запитання, різко припиняє це робити. Дивиться на мене примружившись якось дивно і знову стукає. Повертає голову вперед.

- Точно не було її тут? - Запитує льодяним голосом.

- Ні, - відповідає бармен і підтискає губи. Так і не глянувши на Блейка, бере білосніжну тканину в руки і швидко протирає склянки.

Я хмурюся, спостерігаючи за ним і звідкись розумію, що бармен бреше. Хоча й навіщо це йому, не зрозумію?

- Ясно.

Блейк видихає і впирається долонями в стіл, збираючись підвестися. Я підсуваю до себе коктейль, вдаючи, що зайнята ним, помішую соломинкою, потягую через трубочку і знову помішую. Але коли він встає, похмурою тінню проходячи повз мене, я не витримую і кидаю свій напій. Піднімаюсь швидко, схопивши сумочку зі спинки стільця і ​​наздоганяю його.

- Блейк, зачекайте.

Я хапаю його за руку. Напрочуд він швидко зупиняється, обертаючись до мене, наче чекав і був готовий до цього.

- Скажіть мені, як вона виглядає, я тут уже півгодини сиджу, може, я її десь бачила. Я хочу допомогти вам її знайти.

Блейк дивиться на мене так ніби не знає, чи можна мені довіряти чи ні. Я бачу, що він сумнівається. І все-таки щось змушує його довіритись, може розпач, а може моя щирість.

- Дівчинка з довгим каштановим волоссям і рожевим пасмом, - видихає Блейк. - Сарою звуть.

- І в чорному одязі, як у солістки-неформала рок-гурту?.. – питаю задушеним голосом.

Блейк похмуро киває, поки тільки промацуючи, наскільки багато я бачила і взагалі можу знати.

Мій голос виходить майже сиплим і тремтячим від усвідомлення, коли я невиразно махаю рукою у бік бармена:

- Вона... Вона була з хлопцем ось тут, ще п'ять хвилин тому... Воркували за цим столиком, він ще так дивно на неї дивився, наче...

Я різко замовкаю і читаю в очах Блейка такий самий жах, який вмить накриває і мене.

- Чорт! - хаотично забігавши очима, він судорожно накриває мої плечі долонями і впивається схвильованим поглядом: - Я подивлюся в туалетах, а ти іди поклич охорону.

Я киваю і ми розходимося в різні боки, я швидко і бездумно мчу у бік входу, але приблизно на півдорозі різко гальмую. Бо згадую, яким чином дівчатка потрапили до клубу і розумію, що справа погана. Їх же тут взагалі не повинно бути!

Що ж робити? І тут мене осяяло. Віп-кімнати. Вони могли усамітнитися там!

Швидко беру розворот і майже біжу до протилежної віп-зони у лівому крилі, прикрашеній темно-малиновими відтінками. У цій зоні музика стає значно глухішою, наче я потрапила в інше приміщення, і хоча я не маю часу про це думати, але це приємно впливає на перетинки.

Я бігаю вздовж рядів, пробую кожні двері, смикаю ручки, але скрізь замкнено. Там же, де піддається ручка, нікого в кімнаті немає. Раптом чую чийсь схлип. Не знаю, примарилося чи ні, але швидко підлітаю, чіпляючись за нього.

- Сара? Сара, ти тут? – я починаю смикати ручку і барабанити по дверях щосили. - Гей, хлопче, відкрий зараз же!

- Охороно! - кричу я, коли розумію, що все без толку. - Та відчиніть же ці чортові двері!

Навколо віп-кімнат порожньо, хоча тут має бути хоча б якась людина, контролююча порядок. Де ця бісова охорона?! Вибору у мене не залишається, я прослизаю назад у натовп і біжу до конкретного столика. Поки сиділа тут одна, встигла поспостерігати за багатьма і зрозуміла, що за цим столиком сидять адекватні люди. Розумію, що поки що добіжу за охороною, втрачу багато часу. Тому кулею підлітаю до них, прибиваюся до столу долонями і в серцях вигукую:

- Допоможіть мені, там намагаються зґвалтувати дівчину!

За столиком робиться мертва тиша. Дівчата приголомшено замовкають, переглядаючись, а чоловіки дивляться на мене, не моргаючи. Розумію, все розумію. Можливо, я зараз зриваю їм якесь важливе свято чи просто приємний відпочинок. Але це здається вже неважливим. Я катастрофічно боюся не встигнути.

- Будь ласка!

Чоловіки швидко переглядаються і, мабуть, щось у моєму вигляді змушує їх зжалитися, тому що вони встають з-за столика. Я невиразно вказую рукою у бік віп-зони і вони біжать туди. Я намагаюся за ними встигнути.

- Я не можу відчинити ці двері, прошу вас, зробіть щось! - кричу вже мало не плачучи, тому що раптом ловлю паніку.

Тому що з кімнати долинають уже відверті схлипи і благання все припинити.