3

Мої груди здіймаються, коли я роблю швидкий глибокий вдих, щоб озвучити останню думку. Висловившись, я різко видихаю. Коли я нарешті замовкаю, в кімнаті зависає така тиша, що мені здається, ніби я у звукоізоляційній камері. Блейк Моріс весь цей час уважно слухав мене, не перебиваючи, на обличчі його не здригнувся жоден м’яз. Я з викликом дивлюся йому у вічі.

— Тобто… Вас дістає наполегливий шанувальник і ви просите у мене заступництва, я правильно розумію? — спокійно підсумовує він.

Секунда-інша коливання.

— Так.

— І ви приїхали з іншого міста сюди, щоб звернутися саме до мене?..

— Так.

Це безглузда, дуже безглузда пауза.

— Моя подруга Кімберлі… — я часто-часто моргаю. — Кімберлі Вільямс, вона журналіст, брала у вас інтерв’ю минулого тижня. Я бачила вас на місцевому телебаченні. Мені здалося, що ви зможете мене захистити. Розумієте, все дуже серйозно. Він переслідує мене і всілякими способами намагається зіпсувати життя.

Блейк довго дивиться на мене, надто довго для формальної зустрічі, хай навіть і заздалегідь обумовленої, і на його обличчі читається деяка подоба нерухомої статуї.

— Співчуваю вам, але нічим не можу допомогти, — нарешті видихає він. — Такими справами я не займаюся, — він потирає лоба, розглядаючи стіл, і випрямляється, пильно дивлячись на мене. — А вас я вперше у житті бачу.

— Вдруге.

— Що?

— Вдруге, — трохи збентежено нагадую я. — Перший у центрі нерухомості. Ну коли трапилася вся ця ситуація з…

— Згадав. Ви та сама дівчина, яка влаштувала скандал зі своїм коханим.

— Він не мій коханий, — трохи різко відрізаю я. Потім я розумію, що це зайве. — Власне, через нього я і тут.

Блейк витягає руки на столі і зчеплює їх у замок. Він втомлено видихає.

— Елайно, я вам уже сказав, що не займаюся подібними…

Я різко встаю з місця, нахиляюся через стіл, і схопивши його за краватку, смикаю до себе, цілуючи. Блейк застигає на вдиху, знерухомлений подібно до воскової фігури, і мені здається, цього разу я дійсно змогла його здивувати. Я повільно відриваюся від його губ, дивлюся в розплавлене вугілля очей, і ліниво підіймаю куточок губ.

— А так?