ГЛАВА ПЕРША

​СІЕТЛ. НАШІ ДНІ

​Ось уже третій день Джерад Вайт перебував у будинку свого найкращого друга Пітера. Він був у цілковитій самотності та наповнювався благоговійним спокоєм.

​Але спокій закінчився сьогодні, коли він помітив на кахельній стіні кухні трьох павуків і двох стоніг. Членистоногі виявилися спритними: Джерад до кімнати — вони за ним. Повзуть по стіні, зупиняються, знову повзуть. Він на кухню — вони за ним. Коли Джерад зупинявся й повертав голову, вони на секунду теж завмирали, ніби вирішили прикинутися маленькими цятками. Його завмирання було не тваринним переляком, а командною паузою — наче хтось натиснув на «стоп-кадр».

​— Та ну! Ви що, серйозно такі розумні? — карбуючи слова, мовив Джерад і якось інстинктивно почав протирати очі. Раптом усе це тільки здається?

​Дивна компанія, що застигла на білій кахельній плитці, ніби дивиться на нього, ніби чекає чогось. Джерад відчуває спрямовані у свій бік погляди — так іноді відчуваєш погляд людини за спиною.

​Ні! Нічого йому не здається!

​Він схопив зі столу кухонний рушник і накинув на плече. Підійшов крадькома на кілька кроків ближче, щоб перевірити, чи не розбіжаться вони від його присутності, як уже два тижні поспіль від нього розбігалися перехожі — точніше, ті нечисленні, у кого це виходило... Когось нудило, і люди вертали сніданок просто на асфальт; в інших ішла носом кров або починалися судоми: вони падали й корчилися на землі. Спостерігалися й серцеві напади, і задишка до втрати свідомості, і тяжкі тривожні розлади. Був навіть поодинокий випадок раптової сліпоти та неконтрольованого сказу.

​А от на тварин ця його «аура» не поширювалася. І на членистоногих, судячи з усього, теж.

​— Чого це ми витріщилися? — запитав Джерад.

​І тут йому чомусь стало тривожно: навіть долоні спітніли, а пульс прискорився. Ну звісно, щоб розмовляти з членистоногими, треба зовсім з'їхати з глузду!

​Він узяв рушник у праву руку й, ставши на навшпиньки, підійшов ще на два кроки.

​Найбільший павук — чорний як смола, з білою цяткою на спинці — метнувся по кахельній плитці й в одну мить опинився на плечі Джерада.

​Той, скрикнувши, змахнув його рушником і відскочив убік.

​— Оце так справи! — Дихання Джерада стало важким, уривчастим, як після швидкої пробіжки. Він оглядав підлогу навколо себе, але павука ніде не було. — Яка гидота…

​І тут він відчув, як щось лоскоче праву ногу нижче коліна.

​Павук!

​І як Джерад не намагався його змахнути, нахиляючись і викручуючись, спритний павучисько ухилявся: з ноги на живіт, з живота на груди, потім на плече, шию, потилицю й, урешті-решт, на вухо...

​Рука Джерада блискавично луснула по правому вуху.

​ХЛЯП!

​— Попався! — вишкірившись, хлопець завмер.

​Але павук звивався між долонею та вушною раковиною з несамовитою силою, наче справжній акробат. Відчувши, що той намагається влізти всередину вуха, впиваючись гострими лапками в шкіру, Джерад схопив його пальцями, з розмаху кинув на підлогу й розчавив. Пролунав звук, схожий на хрускіт розколотого волоського горіха.

​— Умри, тварюко!

​Добре розмазавши павука по підлозі, Джерад спрямував погляд до стіни. Його обличчя з витріщеними від шоку очима налилося кров'ю. А стоноги та два павуки, що залишилися, чимдуж мчали в бік прочиненого вікна. Запустивши в них капцем, який зрикошетив від стіни й упав у раковину, Джерад кинувся за ними. Але ті за пару секунд вискочили у вікно й розчинилися в ночі. Як пил.

​Джерад зачинив вікно й сів на стілець, споглядаючи розмазані по підлозі рештки павука — прозорий жовтуватий слиз упереміш із розтрощеним тільцем і лапками викликав нудоту.

​Важко було повірити в те, що сталося. Ця тварюка намагалася влізти у вухо! У голову! У мозок! Чорт! Не можуть вони поводитися так…

​Вправно?

​Розумно?

​Саме так! Ніби заздалегідь усе спланували.

​Але це неможливо. Чи він просто ніколи не був таким спостережливим? Швидше за все. Адже відтоді, як люди почали цуратися його, він із головою пішов у самотність. А в ізоляції людина стає дуже пильною, помічає те, що в звичайному житті — у вічній метушні — легко вислизає від погляду.