ПРОЛОГ: РИМ, ЯКИЙСЬ ТАМ РІК

​Коротенькі волохаті лапки павука — чорного, мов смола, з білою цяткою на гладенькій спинці — завмерли. Він дослухався. Не інакше як природою та великим творцем Ктулху, який породив його зі свого лона, йому було дано розуміти людську мову. І жили павуки-психорахніди значно довше за будь-який інший вид — довше за людину й навіть довше за крука.

​Павук сидів на краю круглої павутини, виплеканої над відчиненою кватиркою кухні. Там, усередині, огрядна і, на думку павука, нахабна стара постійно варила щось смердюче та неїстівне. Зараз їх у кімнаті було троє: сама стара, п'яний дідок і хлопчисько років дванадцяти, який сумирно сидів за столом, засунувши руки між колін.

​Дідок зі старою розмовляли. З їхніх слів, вони були задоволені, що битва, яка розгорілася кілька днів тому неподалік від їхнього житла, не зачепила їх особисто. Битва, у якій двоногі випалювали психорахнідів вогнем. Але павук вважав перемогу людей незавершеною, поки живий він сам. Хоча чимало його братів, які вміло захоплювали розум двоногих через вуха й порпалися в їхніх мізках, згоріло на багаттях.

​Цей же випав останнім із лона свого володаря в той самий момент, коли того поранили списом і він упав обличчям на гарячу землю. Павук, повзаючи селищем, тільки-но почав вникати в те, що відбувається: у перший день він ледь не загинув і лише зараз потроху оговтувався.

​З розмов людей ставало зрозуміло, що кілька днів тому над Римом пролетів «залізний птах». Інопланетні створіння (а насправді це й був Ктулху, володар нашого павука) скинули на місто десятки коконів, найімовірніше, з метою захопити Ватикан, де, за чутками, зберігалися еліксир долголіття та відкритий часовий портал. Утім, хтозна? Може, це просто чутки. Тлумачень цієї події ходило багато, але це було найпоширенішим.

​Здавалося, усіх павуків спалили, а Ктулху вразили списами та стрілами. Але він був десь у місті, і добре було б його знайти.

​Наш павучок бачив, як чавили ногами та спалювали смолоскипами його братів. Дивом йому вдалося втекти. Сам він вважав, що завдячує порятунком своїй неквапливості та спостережливості. Не виключено, що вижив хтось іще, але скільки павук не намагався встановити телепатичний зв'язок — у відповідь була тиша. Лише з володарем це вдалося: на щастя, той виявився живим. Але де він? Вісник закликав його щохвилини.

​Павук подумав (і ця думка додала йому сил), що якщо він залишився лише один, то перемога людей не остаточна. Відчувши, як до нього повертаються сили, він підповз ближче до віконної рами. Скромна павуча уява, яку живило чуття, малювала картину райдужного майбутнього. Адже за ті кілька днів, що він провів у Римі, йому пощастило дізнатися, як продовжити життя на сотні, а може, й тисячі років. Рецепт — свята вода, здобута за стіною Антарктиди, про яку замовчували королі. І павук особисто бачив діжки з цією водою.

​«Еліксир», — шепотіли його одноплемінники, серед яких він був вельми посереднім солдатом. Найслабший, наймолодший. Але навряд чи серед них знайдеться ще один настільки спостережливий і допитливий павук: решту цікавило лише підкорення людського розуму. Вони вважали, що створені тільки для цього, і підносили молитви «залізному птаху». А наш павук підносив молитви своєму володарю, і тому це було вгодно. Володар Ктулху радів, і павук відчував це у своїй свідомості. Він вірив, що створений для чогось більшого. Наприклад, для гри. Для гри в людей. Чим, власне, і збирався зайнятися.

​Однак йому ще жодного разу не доводилося залазити в голову людини, щоб захопити її розум. «Якщо мета — просто вбивство, — міркував павук, — то можна й ужалити». За умови, звісно, якщо ти достатньо спритний і тобі не потрібно ховатися в чужій черепушці. Він десятки разів жалив плоть, запускав у жили розпечену отруту і не раз опинявся на волосину від загибелі. Він тікав із-під палаючих балок, що падали, нісся сирою землею, провалюючись у нірки жуків, бився з ними й перемагав. Забирався на дерева, виглядаючи свого улюбленого володаря.

​І тепер, дізнавшись, що Ктулху живий, павук намірився нарешті опанувати розум людини. Когось із цієї жалюгідної трійці, що сиділа на просякнутій запахами нудотної їжі кухні.

​Йому припав до душі хлопчисько (Семмі, здається). Йому років дванадцять — молодого тіла вистачить ненадовго, але вже третій день павук спостерігав за цією родиною.

​Стара налила з глиняного глечика вина у великий дерев'яний кухоль і, недбало посунувши його дідові, похмуро впилася поглядом у хлопчиська:

​— Чого витріщився, бовдуре? Вина хочеш?

​— Ага, — кивнув хлопчина й просяяв.

​Стара тицьнула дулю йому просто під ніс:

​— О! Бачив? Тобі завтра на роботу. Тож жри й іди спати.

​— На роботу? — Семмі почухав щоку з заклопотаним виглядом. — Не хочу.

​Стара заліпила йому потиличника, а дід усміхнувся й за кілька ковтків осушив кухоль, навіть не витерши губ. Помітивши це, стара скрутила гримасу й, схопивши зі спинки стільця рушник, кинула його дідові просто в обличчя:

​— Свинства не терпітиму! — буркнула вона.

​Дід заричав, оголивши жовті зуби, і почав повільно витирати рот, не зводячи зі старої нахабного погляду. Семмі тим часом заскиглив.

​— Не скигли! — Стара прибрала каструлю зі столу на підлогу й опустилася на стілець, який рипнув під її вагою. — Будеш розпускати нюні — здам у легіон прокуратору!

​Павук переповз через віконний проріз і повернув праворуч. Схований дерев'яним карнизом, він поповз по стику стелі та стіни.