Глава 5

Гарбузовий первак кума Миколи діяв за якимись особливими, невідомими світовій науці законами. Вже за годину після другої гранчасті склянки корейський преміум-директор Пак Кван Су повністю забув про те, що ще зранку планував засудити всю область. Біль у сідницях трансформувався в приємне оніміння, а корпоративна суворість розчинилася в атмосфері сільського затишку.

Микола, підперши щоку рукою, захоплено слухав ламані розповіді «тезки» про хмарочоси Сеула, а Кван Су, активно жестикулюючи огірком, доводив, що корейська культура — це вершина світового прогресу.

— Та я поняв, Коляне, поняв! — Микола з розмаху ляснув рукою по столу. — Прогрес — це діло хороше. Але душа! Де у ваших хмарочосах душа, га? От у нас як вип’ють — співають! А у вас що?

Кван Су ображено випрямився на ліктях. Алкогольний азарт затуманив мозок.
— У нас?! У нас Корея — батьківщина найкращого караоке у світі! Ми співаємо так, що серце плаче!

Він гарячково вихопив свій телефон, який Оксана необачно залишила на краєчку столу, і швидко увімкнув Ютуб. Через секунду з динаміків дорогого смартфона на всю хату залунали гучні, ритмічні звуки знаменитого корейського хіта групи BTS «Dynamite».

— Дивись і вчись, Микола! — Кван Су кумедно підвівся на дивані, тримаючи солоний огірок замість мікрофона, і на подив майже трезво затягнув перший куплет, намагаючись навіть пританцьовувати верхньою частиною тулуба.

Микола спочатку витріщив очі, а потім його обличчя розпливлося в дикому захваті.
— Оце так козаки дають! Ану, давай приспів разом! Опа, шиди-риди, Чонгуку! — заревів Микола, підхоплюючи мотив. Він не знав жодного корейського слова, тому просто голосно кричав щось схоже на «Шайн тру зе сіті віз е літл фанк енд соул!», розмахуючи порожньою склянкою.

Оксана, яка в цей момент заходила в хату з невеликим відром свіжого молока, так і застигла на порозі. Щелепа олімпійської чемпіонки повільно рушила до підлоги.

Посеред її чистої вітальні відбувалося справжнє божевілля. Кум Микола у замазуреній тільняшці та елітно-пафосний директор Пак у м'ятій шовковій сорочці обіймалися за плечі й дуетом волали корейську попсу на все село.

Але найбільший шок пережила коза Стефанія. Вона якраз просунула свою нахабну морду через відчинене вікно, сподіваючись поцупити зі столу черговий шматок капусти. Почувши епічне «Да -і-на-ма-і-іт!», яке видав Кван Су прямо їй у вухо, коза дико мекнула, крутанула головою, впустила качана з рота і з переляку кинулася навтьоки через кущі малини, наче за нею гнався вовча зграя.

— Ну все, хлопці, концерт закінчено! — Оксана рішуче вимкнула телефон Кван Су і поставила відро. — Миколо, марш додому, бо твоя Галя зараз сама прийде з рогачем дезінфекцію тобі проводити. А ти, зірка сеульської естради, лягай на живіт, поки компрес остаточно не загубив.

Микола, кумедно підмигуючи Кван Су, забрав банку і почовгав до виходу:
— Ладно, Коляне, бувай! Завтра прийду, заспіваємо нашу, народну. Тримайся, тезко!

Коли за кумом зачинилися двері, в хаті нарешті настала тиша. За вікном шумить осінній вітер, а в кімнаті пахло солоними огірками, травами та затишком. Кван Су, важко дихаючи після виступу, слухняно влігся на живіт, підклавши руки під підборіддя. Алкоголь приємно грів тіло, роблячи його напрочуд сміливим та відвертим.

Оксана сіла втомлено на стілець поруч, закинула ногу на ногу і почала повільно протирати його чорну шкіряну папку чистою серветкою. Адже якимось чином вона була заляпана розсолом від огірків. Дівчина виглядала такою спокійною, наче щойно не бачила перед цим влаштований концерт на дому.

Кван Су довго дивився на її профіль в сутінках кімнати, а потім тихо, без звичного пафосу, запитав:
— Оксана… Чому ти мене не боїшся?

Вона підняла очі, здивовано глянувши на нього.

— Я приїхав сюди як директор величезної корпорації, — Кван Су ламаною українською намагався підбирати слова, його погляд став серйозним і трохи туманним від перваку. — У мене мільйони доларів, у мене зв’язки, у мене найкращі юристи. Я погрожував відібрати твою ферму, знищити твій спокій. Будь-яка жінка на твоєму місці вже б плакала або підписувала документи. А ти… ти прострілила мені дупу сіллю, погрожуєш допомагати по господарству і смієшся мені в обличчя. Чому ти так впевнена, що я не зможу тебе зламати? Що в тебе за минуле таке, Оксано?

Вона подивилася на чорну папку на своїх колінах, потім на розчервоніле обличчя Кван Су, в якому зараз не було ні краплі колишньої зарозумілості — лише щира, дитяча цікавість та алкогольне сп'яніння.

Оксана хитро примружилася, піднесла кухоль із молоком, який набрала з відерка, до губ і спокійно відповіла:
— Знаєш, Колю… У великому спорті, як і на моїй фермі, є одне головне правило: якщо ти боїшся суперника ще до початку дуелі — ти вже програв. Твої мільйони і юристи — це просто папірці. Вони не вміють орати землю, і вони не знають, що таке справжній характер. Я бачила людей набагато страшніших за тебе, в дорогих кабінетах з великими званнями. І всі вони ламалися, коли стикалися з тим, хто просто стоїть на своєму і не продається, бо має свої козирі в рукаві.

Вона встала, поправила йому ковдру на спині й тихо додала, йдучи до своєї кімнати:
— Так що спи вже, «директоре Пак». Твій первак уже закінчується, а завтра вранці кукурудза сама себе з качанів не зніме. Побачимо, який ти стратег без своїх піджаків та краваток.

Кван Су заплющив очі, відчуваючи, як його остаточно затягує в сон. В його голові все ще крутився мотив корейської попси, але думав він лише про одне: ця «нікуди не годна жінка» щойно перевернула весь його всесвіт, і йому це, здається, починало подобатися.

Оксана перед сном тихо зайшла до вітальні й зупинилася біля дивана. Вона тримала в руках порожню тарілку з-під огірків, яку вона знайшла на підвіконнику, але її погляд мимоволі застиг на корейцеві. У світлі місяця, що пробивався крізь фіранки, Пак Кван Су виглядав зовсім інакше. Без своїх пафосних піджаків, у звичайній футболці, яка обтягувала його широкі чоловічі плечі, він здався їй дивно беззахисним. Його ідеальне чорне волосся розсипалося по подушці, а гостра лінія щелепи та витончені вилиці пом'якшилися уві сні.