Глава 4

Над селом опускався теплий осінній вечір. Пак Кван Су все ще лежав на животі, проклинаючи долю, колючу малину і весь аграрний сектор України. Біль після пострілу трохи вщух завдяки Оксаниній капусті зі сметаною, але настрій директора залишався на позначці «абсолютна катастрофа».

Раптом вхідні двері хати відчинилися без жодного стуку. У кімнату, весело насвистуючи, зайшов кремезний загорілий чоловік коротко підстрижений у заляпаних мазутом камуфляжних штанях і розтягнутій тільняшці. У руках він гордо тримав трилітрову бутильок з прозорою рідиною, на дні якої плавала кумедна гарбузова шкірка.

— Оксанко, привіт! Я чув, у тебе вночі на городі салюти були! — гучно крикнув чоловік, але раптом заглух, упершись поглядом у диван.

Кван Су злякано повернув голову. Чоловік із бутильком роззявив рота, розглядаючи витонченого корейця в залишках брендового одягу, який лежав обличчям у подушку з величезним капустяним листком на п'ятій точці.

— Ого… — Микола повільно поставив банку на стіл і почухав потилицю. — Ксюхо, це що за чудо-юдо у тебе на дивані гніздо звило? Новий сорт кабачка виростила, чи що?

Оксана зайшла з кухні, витираючи руки рушником, і спокійно кивнула:
— Та ні, Миколо. Це мій учорашній шантажист із міста. Директор Пак Кван Су. Вночі через паркан заліз. Я його в малиннику і присоромила трохи сіллю. Тепер ось, лікується.

Микола на секунду застиг, а потім його обличчя розпливлося в такій широкій посмішці, що заблищав золотий зуб. Він з розгоху тупнув ногою і регочучи підійшов до дивана, по-панібратськи ляснувши Кван Су по плечу. Директор зашипів від несподіванки.

— Та ти що! Оце так зустріч! Так ми ж з тобою, виходить, тезки! Здорово, Коляне! — Микола протягнув йому свою мозолясту, величезну долоню.

Кван Су, який усе ще намагався тримати марку, обурено зсунув брови і з диким корейським акцентом процідив українською:
— Я не Коля! Моє ім'я — Пак Кван Су! Директор Пак! Я не ваш тезка!

Микола лише махнув рукою, абсолютно ігноруючи його протест.
— Ай, не крути хвостом, Колю. Кван Су — це чорт зна що, язик зламаєш. У нас у селі всі, хто Миколи, Кваси або просто Колі — свої люди. Так що не ображайся, тезко. Нам тепер разом кукурудзу лупати.Бо хто ще допоможе Оксанці...

Кван Су ображено зарився носом у подушку, демонстративно відвернувшись від гостя. Його страшенно дратувала думка, що тепер  кожен зустрічний у цьому селі намагатиметься перейменувати його на якогось Колю.

Оксана, яка стояла біля печі, раптом тихо хмикнула, опустила очі й лукаво подивилася на директора:
— А от цікаво, Миколо… Коли я його цілий день «Колею» називаю, він чомусь так сильно не ображається. Навіть мовчить слухняно. І навіть не натякав, що не тілько розуміє, а й непогано говорить українською, скотиняка корейська...

Кван Су миттєво підвівся на ліктях, а його вуха раптово спалахнули густим рум'янцем. Він хотів було обуритися, але слова застрягли в горлі. Він згадав, як Оксана вранці приносила йому молоко, і як її голос — незважаючи на всі знущання — звучав дивно затишно. Він справді їй не заперечував.

Микола хитро примружився, переводячи погляд з Оксани на червоного як рак Кван Су, і розуміюче загоготав:
— Ага! Ну все ясно! Колян, братку, ти попав. Проти Ксюхиного прицілу ще ніхто не вистояв. Ладно, діло молоде. Давай лікуватися, бо сіль у дупі — це тобі не жарти. Я тут якраз ліки приніс.

Микола рішуче відкрутив кришку трилітрового бутилька. По хаті миттєво розійшовся специфічний, термоядерний аромат, від якого в Кван Су забігали мурашки по спині.

— Що це за хімічна зброя? — злякано запитав корейський директор, лягаючи і ховаючи обличччя в подушку на дивані.

— Це, Коляне, мій фірмовий гарбузовий первак! Вісімдесят градусів чистого здоров'я! — гордо заявив Микола, наливаючи повну гранчасту склянку. — У нас у селі цим і трактори заправляють, і душевні рани лікують. Пий, тезко, бо не заживе!

— Ні! Я не буду це пити! Я вживаю тільки екологічний преміум-алкоголь! — панічно закричав Кван Су, намагаючись закритися подушкою.

— Пий, кажуть тобі, — Оксана підійшла ближче, схрестивши руки на грудях і суворо подивившись на нього. — Микола півдня цей гарбузовий первак переганяв. Не ображай людей, директоре. Хотів дізнатися, яка на смак українська земля? От і знімай дегустацію.

Микола, не чекаючи згоди, акуратно, але залізобетонно припідняв голову Кван Су за підборіддя, і склянка вперлася директору в губи. Кван Су заплющив очі, зажмурився і зробив один великий, вимушений ковток.

В ту ж секунду йому здалося, що всередину нього залетів той самий заряд солі, тільки вже в палаючому вигляді. Горло обпекло, в шлунку наче вибухнула маленька зірка, а з очей бризнули справжні сльози. Кван Су дико закашлявся, хапаючи ротом повітря, як риба на березі.

— Кха-кха! Води! Це отрута! Ви мене вбити хочете?! — прохрипів він.

Микола задоволено ляснув себе по колінах:
— О! Бачиш, як закоботилося! Оце пішла дезінфекція! Ну що, Коляне, ласкаво просимо в компанію! Ксюхо, неси огірок, треба ж тезці чимось закусить!

Кван Су лежав, важко дихаючи, відчуваючи, як по тілу розливається дивне, шалене тепло. Голова стала легкою, біль у сідницях раптом зник десь на задньому плані, а світ навколо вже не здавався такою катастрофою. Він подивився на Оксану, яка з посмішкою протягувала йому солоний огірок, і вперше подумав, що її очі кольору стиглого каштана — це, мабуть, найкрасивіше, що є в цьому божевільному селі.