Роздiл 11

Лера

- Кость, ну я піду? Дякую, що провів, - від такої турботи навіть розгубилася.

- Цілуватися будемо? - усміхається він, поправляючи ремінці рюкзака на моїх плечах.

Повз нас пробігають студенти, квапливо підтягуючись на навчання. І я ловлю зацікавлені погляди на свого тимчасового хлопця. Дівчата так взагалі озираються з розкритими ротами.

У строгому костюмі, сорочці і краватці Костя справляє враження крутого мачо. Але я на відміну від них бачила Індика різним. Ошатним піжоном на святах, простим хлопцем в домашньому одязі і майже стриптиз в одних плавках, коли плаваємо в басейні. І навіть п'яним до гикавки, коли вони зі Святом на спір спустили весь татів запас спиртного в барі для гостей.

- Мені вистачило другого разу перевірки. Так собі. Третього разу вже точно не буде, - спеціально вимовляю байдужим голосом, показуючи, що не тільки він мене перевіряв.

- Мені теж повторювати не особливо-то хочеться, - гмикає Індик, і додає: - Бувай, малявка. Іди вже на свої заняття. Тільки не біжи, а то раптом спіткнешся, впадеш. Плавненько так, не поспішаючи, взяла напрямок і вперед.

Нормальний він?

До чого всі ці турботливі напади?

Ще тільки ранок, то ж перегрітися на сонці він не встиг.

Коротко кажу йому: «бувай», і більше не затримуючись, йду до сходів, підніматися на кафедру живопису. Таке враження, що ще трохи, і він би мені порадив повільно пережовувати їжу, щоб не дай бог не вдавилася.

Все ж дивно, що відповідка до сих пір не прилетіла...

На Індика це зовсім не схоже. До терплячих ждунів, які довго виношують мстиві плани, він не відноситься. Так само, як і я. Якщо зла, відразу хочу розквитатися.

- Всім привіт! - заходжу в аудиторію і вітаюся з напівсонною групою.

Аня вже тут і махає мені, висунувшись з-за мольберта.

Спочатку вибираю біля стіни своє робоче місце. Тут це і є мольберт. Тягну його в центральний ряд, влаштовуючись ближче до кращої подруги. Знімаю зі спини рюкзак.

- Закінчуйте готуватися, дзвінок уже пролунав!

Входить Олівець, оглядаючи студентів чіпким поглядом.

А я ж ще воду набрати не встигла. Гаразд, у Ані попрошу поділитися. Олівець злиться, якщо спочатку пари хтось виходить або відволікає від вбивання в голови студентів його бачення досконалості на полотні.

- Лера, швидше, він йде до нас, - шепоче Аня, і простягає склянку з водою, щоб я поставила собі на підставку.

Витягую з надр рюкзака коробку з фарбами, палітру. І опускаю руку на дно, зібрати кисті.

Відчуваю, що щось не те...

У великому відділенні рюкзака я зберігаю тільки художні речі. Скидаю все в купу. Порядку там ніякого немає. Але користуючись одним і тим же кожен день, я і з закритими очима можу визначити який предмет в руці.

Це точно не кисть.

Тканина? Ні, воно з ворсинками, але тверде. Напевно, гумку для волосся випадково кинула.

- Мені довго ще чекати, Валерія? - поруч зависає Олівець.

І в цей момент гумка сама стискає мої пальці!

Ой-ой!

Що воно таке?!!

Висмикую руку з рюкзака з невідомим причепом і... і... зустрічаюся з одним зі своїх найбільших страхів.

Розміром з пів-долоні на моїй руці сидить жахливо страшний і величезний павук з коричневої волохатої спинкою і лапами. Попереду у нього стирчать чотири круглих очіща. І всі чотири дивляться на мене.

- Аа-а-а! Ряту-у-уйте!!!

В шоці відкидаю гада від себе, завалюючи мольберт, і павук прямісінько потрапляє на піджак викладача.

- Це Африканський отруйний вид! Смертельно небезпечний, якщо доторкнеться! - ззаду лунає крик.

Олівець закочує очі і осідає на підлогу, непритомніючи прямо на місці.

Павук на ньому не зупиняється, зістрибує з піджака Олівця на підлогу. Швидко пересуваючи лапками, біжить по ряду між студентів. Піднімається неймовірний гомін, вереск, крики про допомогу.

У павука летять відкриті банки з фарбою, водою, палітри, кисті - все, що під рукою. Падають один за іншим мольберти, знищуючи полотна в різнокольорових калюжах.

Але павучищу хоч би що!

Бігає туди-сюди між проходів на великій швидкості. Дівчата полізли на стільці, хлопці встали на підвіконня. Наблизитися до дверей ніхто не ризикує. А раптом павуковий монстр нападе?!

- Треба його зловити, - надходить пропозиція від Стаса, він перший застрибнув на підвіконня.

- Краще вбити, вбити!!!

Навперебій загомоніли дівчата, тицяючи в монстра пальцями.

Я в шоковому стані стою на стільці, і... ну взагалі не знаю, що робити.

Павук же до мене доторкнувся!

Отже, мені скоро кінець...

О Боже!

Так і знала, що від павукової лапи загину. Адже не дарма я їх з дитинства боялася. Як відчувала.

- Аня, передай батькам і Святу, що я їх люблю!!! - прощаюся, поки не пізно.

На Олівця отрута швидше подіяла. Так в себе і не прийшов, бідолаха. Але препод худий і довгий, можливо, це зіграло свою роль. Ось-ось, моя черга настане й впаду.

- Лера, заспокойся, прошу тебе, - схлипує Аня, простягаючи до мене руки через стілець. - Ми знайдемо протиотруту, врятуємо тебе.

- Не чіпай мене! Я можу бути заразна, - відхиляюся від неї і... падаю на підлогу.

Оце такий капець!

Павук, тут як тут, приймається кружляти навколо моїх тремтячих ніг.

І до мене приходить відчайдушне рішення.

Якщо мені все одно кінець, тоді я зловлю павучище і сама ж його грохну. Нехай хоч всі інші виживуть. 

Хапаю на підлозі чиюсь найбільшу палітру і замахуюся на отруйного гада. Він, ясна річ, не чекає спокійно і мчить до виходу. Ти ба, який розумний!

Раптом лунає стук у двері.

Тук-тук-тук....тук.

А ми-то знаємо, що так роблять перед тим, як увійти.

Хор голосів розділяється:

Одні кричать: «Витягніть нас звідси!»

Інші, в меншості: «Сюди не можна! Тут небезпечно!»

В результаті, двері відчиняються і в кабінет влітає історик.