Епілог

                                                                        ЕПІЛОГ

Жила-була пара чобіт. Старих, стоптаних, кирзових.

- Що наше життя? - зітхає лівий чобіт.

-Кірза! - бадьоро відповідає правий.

- Старість - не радість! - філософствує лівий, - ти ще нічого начебто, а в мене каблук ледве тримається і дірка протерта. Але ж були колись і ми рисаками...

- Не перебільшуй! Невеликий ремонт і будеш, як новий... майже. Ще й марш-кидок витримаєш. 

- Та кому ми потрібні... старі, стоптані, всіма забуті... 

- Дозвольте все ж таки вам не повірити, - заперечив правий, - згадай історію нашу славну й тих, хто нас носив. З чого все починалося?

Лівий задумався, пауза затягнулася. Схоже, протерта дірка заважала йому зосередитися і правий відповів на своє ж запитання:

- А починалося все з війни. Нас для війни зробили. Звісно, і для будівництва теж... але все ж війна була в пріоритеті.

- Так-так, - пожвавився лівий, - пригадую... де ми з тобою тільки не побували! Чого тільки не натерпілися. Пил доріг, непрохідний бруд, болота, морози... і як змогли витримати все це?

-Трансцендентно, друже... Зате, під кінець пройшлися дорогами Європи! Усе ж непогано там у них.

- Думаєш, могли б повторити? - з надією запитав лівий.

- Саме так! Я ж тобі одразу сказав - підлатати трохи і вперед! Ми ще ого-го! Тільки є одне «але» ... одне, але суттєве.

- Яке? - занепокоївся лівий, - я згадав Відень, Прагу і Берлін. Хочу до Європи! Щоб прийняти подвійну порцію гуталіну й гоголем пройтися по рівному асфальту. Ідеш собі, поблискуєш боками начищеними, а всі ці місцеві європейці розступаються шанобливо. «Бітте», - кажуть, - «бітте шон».

- На жаль, але ми залежимо від того, хто нас одягне і ... рівня його розумової діяльності.

- Поясни!

-Легко! Ось дивись - нам уже багато років, за цей час нас могли тисячу разів остаточно забути. Наші носії вічно чогось вигадують, прогрес у них, бачте, тьху на них... але все ж періодично про нас згадують! Трапляються в них періоди просвітлення, так би мовити, ремісії. І тоді вони приводять нас до ладу й одягають!

- Якось складно все. А від чого залежать їхні ремісії?

- Нічого складного, друже. Ремісії, за великим рахунком, залежать від їхніх страхів та ілюзій.  По-іншому це можна назвати так: від рівня їхнього суспільного маразму.

- І що ж нам робити зараз?

- Просто чекати. Ми з тобою, як рушниця в п'єсі, яка неодмінно має вистрілити в наступному акті...

Несподівано пролунав неприємний звук. Двері до старого сараю, огидно поскрипуючи, відчинилися. На порозі стояв чоловік невисокого зросту, з лисіючою головою та недобрим поглядом. Не заходячи всередину, він уважно оглядав приміщення. Старий мотлох був усюди - звалений у купи на підлозі та розвішаний на стінах сараю. Чоловік допитливо вдивлявся, явно щось вишукуючи. Помітивши старі стоптані кирзачі, що висять на цвяху, він рішуче підійшов і зняв їх. Потім акуратно очистив від пилу, і дбайливо поклавши в нову коробку, вийшов назовні.

                                                                             Кінець