Розділ 1

                                                       «ПРИСТРАСТІ КИРЗОВІ»

                                                           Сатирична повість                                                    

                                                                      РОЗДІЛ 1                                                 

                                                                   Від автора

 Цей розділ заснований на реальних подіях, які, на перший погляд, можуть здатися абсурдними. Однак, саме так все й було в далекому 1985 році. Зміни торкнулися імен дійових осіб та деяких відомостей історико-географічного характеру. Зрозуміло, не обійшлося і без частки художньої вигадки, що не змінює реальної сутності всього, що сталося.

                                                           Батьки, діти та Орвелл

Раннім травневим ранком 2025 року, позіхаючи на ходу, я поспішав на вокзал. Потрібно було встигнути на швидкісний потяг до Київа. На вулиці чекало таксі.  Обмежений запас часу вимагав спринтерських навичок, і я стрімко вискочив із під'їзду. Таксист блаженно покурював біля свого авто. Встигнемо? Повинні! Ми поїхали та успішно дісталися. Я швидко знайшов свій вагон першого класу та із задоволенням виявив, що сусіднє з моїм місце ніким не зайняте. «До відправлення п'ять хвилин», - констатував я, - «вагон заповнений повністю, але біля мене місце вільне. От би так і до Київа...»

Розмістившись біля вікна, я відкинув спинку сидіння та почав роздивлятися перон і пасажирів вагона. Велика кількість людей у військовій формі, деякі після важких поранень. Протези, милиці, палички... Ця гірка реальність ставила жирний хрест на уявній безтурботності травневого погожого ранку.  Ця гірка реальність оголювала різкий контраст між війною і миром, життям і смертю. Поїзд рушив, за вікном потягнулися передмістя й дачні селища. Наступна станція приблизно за півгодини. Я спробував подрімати, але в мене не вийшло. У голову лізли різні думки, до того ж із буфетного вагона з'явився стюард із пересувним візком, і я вирішив дочекатися кави.

Сам я з покоління шістдесятників. Але не тих давніх шістдесятників, які народилися ще під час Другої світової війни та подорослішали у хрущовську відлигу. Я з тих, хто народився в шістдесяті, можна сказати плід «відлигових» шістдесятників. Ну хіба не логічно вважати себе теж шістдесятником? На мою думку, - цілком. Дрімучий побут комунальних квартир, вечірні, а іноді й всенощні посиденьки дорослих під джаз на вінілі або радіо, розмови про новинки журналу «Иностранная литература», - все це мені добре знайоме. Я не міг розуміти всього, про що говорять дорослі, я був занадто малий.

Одне можу сказати точно: не йшлося про валютні курси або варіанти літнього відпочинку в Туреччині. За торгівлю валютою світила тюрма, а поїздка до капіталістичної країни була схожою на політ у космос. Часи були дуже скромні, принаймні для переважної більшості громадян, включно з моїми батьками. Незважаючи на прокурено-нездорову атмосферу подібних посиденьок, було в них і щось привабливе. Те, чого зараз явно не вистачає. Я маю на увазі живе спілкування людей, які не пізнали ще дива Інтернету.  Словом, епоха доінтернетівського совкового ідеалізму, де людина людині якщо й не друг і брат, то хоча б співрозмовник. На лихий кінець просто товариш по чарці. Аби не вовк, і на тому спасибі.

Однак, ось і перша зупинка, лише на одну хвилину. До вагону увійшов молодий чоловік із рюкзачком на плечі й неквапливо рушив проходом у пошуках свого законного місця. Внутрішнє відчуття підказало, що моїй пасажирській самотності настав кінець. Так і вийшло. Молодий чоловік уважно подивився на табличку з номером місця, потім звірив номер із квитком у своєму смартфоні. Переконавшись у відповідності цифр, він поставив на сидіння рюкзачок, і ми обмінялися чергово-ввічливими привітаннями. Дві абсолютно сторонні людини, змушені коротати час ліктем до ліктя з волі випадку.

На вигляд молодому чоловікові було років тридцять. Досить високий, темноволосий, з приємними рисами обличчя. З-під розстебнутого худі було видно футболку з принтом: задумлива мавпа, що сидить перед комп'ютерним монітором, і трохи нижче - слово THINK. Він закинув рюкзачок на багажну полицю, попередньо вийнявши з нього ноутбук, і плюхнувся на своє місце. Відкинувши столик зі спинки переднього сидіння, він встановив на ньому свій девайс.  Потім енергійно потер долоні на кшталт черевоугодника в очікуванні  пишної трапези. Далі він активував ноутбук, під'єднав навушники та вирушив у тільки йому відомий світ, часом швидко пробігаючи пальцями по клавіатурі.

«Типовий Айтішник», - подумав я з часткою сарказму, - «Комп'ютер - це робота, спілкування, і навіть сім'я. Напевно, щоразу ось так сідаючи перед компом він вимовляє клятву Айтішника. Щось типу: присягаюся бути з тобою в горі й радості, поки штучний інтелект не розлучить нас. Потім потирає долоні та натискає кнопку Power».

Тим часом підкотився візок із жаданою кавою. Я прийняв від стюарда паперову склянку. Від неї йшов аромат, цілком прийнятний для залізниці та пасажира, який погано виспався. Зробивши кілька обережних ковтків гарячого напою, я відчув себе бадьоріше. Чим би зайнятися?

Хоча, що за питання в епоху смартфонів. Спершу я спробував «добути» Інтернет, але на жаль, марно. ВайФаєм і не пахло. Мобільний Інтернет показав спочатку ознаки життя, але за кілька хвилин зник всерйоз та надовго. Вочевидь, вирушив у напрямку ВайФая.