13. Розділ

Машина летіла нічною дорогою так, ніби місто намагалося втримати нас, а Артем — навпаки, вирвати з нього. За вікнами миготіли ліхтарі, асфальт блищав від дощу, а туман стелився низько, майже торкаючись фар. Я дивилася вперед, але бачила не дорогу — власні думки, які плуталися, накладалися одна на одну й не давали зосередитись.

Дивно. Ще кілька годин тому я думала, як пережити робочий день. А тепер сиджу в машині з чоловіком, про якого знаю занадто мало — і водночас відчуваю, ніби знаю більше, ніж хотіла б.

Ця думка прийшла несподівано чітко. І налякала мене сильніше, ніж темрява за вікном.

Я перевела погляд у дзеркало заднього виду. Світло фар з’явилося на секунду — і зникло. Я кліпнула, думаючи, що це просто відблиск. Але за хвилину вони з’явилися знову. Ті самі. Надто близько. Надто рівно.

Я нічого не сказала. Просто стисла пальці на колінах. Артем цього не помітив — або зробив вигляд, що не помітив. Він дивився на дорогу зосереджено, руки впевнено тримали кермо.

Фари знову наблизилися.

— Ми не їдемо додому? — спитала я, не дивлячись на нього.

Він мовчав кілька секунд. Потім спокійно відповів:

— Ні. І це добре.

Він різко повернув кермо, з’їхавши з головної дороги. Серце вдарилося об ребра.

— Артеме… — я вдихнула, але не встигла договорити.

Авто позаду теж прискорилось.

Тепер я вже не могла прикидатися, що це збіг. Страх став фізичним — холодним, липким, таким, що стискає горло. Машина мчала швидше, дощ стукав по даху, а фари позаду не відставали.

Я інстинктивно подалася вперед і схопила його за рукав. Не подумавши. Просто тому, що потрібно було за щось триматися.

— Все добре, — коротко сказав він. — Тримайся.

Якщо це помилка — то вже пізно.

Він різко звернув у темний проїзд між будівлями. Асфальт змінився бетонними плитами, навколо — тиша і темрява. Ми заїхали на закриту парковку під старим складом. Артем заглушив двигун.

Фари машини позаду промайнули на дорозі… і поїхали далі.

Тиша впала так різко, що я ледве не задихнулась. Моє дихання було надто гучним. Серце калатало так, ніби хотіло вирватися.

— Ти сказав, що я буду в безпеці, — випалила я, не витримавши.

Він повернувся до мене. Його обличчя було спокійним, але в очах — щось темне, серйозне.

— Я сказав, що не дам тобі постраждати, — відповів він рівно. — Це різні речі.

Мене ніби вдарили.

— Ти… — я злилась. На нього. На себе. На те, що він мав рацію. — Ти міг попередити!

— Я попереджав, — тихо сказав він. — Ти просто ще не хотіла чути.

Це була не гра. Не флірт. Між нами вперше повисла жорстка, оголена правда.

Він зітхнув і провів рукою по обличчю.

— За мною давно спостерігають, Лілі. Хтось в офісі зливає інформацію. І коли ти з’явилася… — він подивився мені прямо в очі. — Тебе використали як точку входу.

— Тобто… це через мене?

— Ні, — різко. — Це не твоя вина. Але ти не випадкова. Саме тому ти небезпечна для них.

Ці слова повільно осідали в мені, як пил після вибуху.

Моє життя вже змінилось.

Повернення «до вчора» не існує.

Він мовчав. Не тиснув. Не переконував. Просто чекав.

— Я можу прибрати тебе з цієї історії, — сказав він нарешті. — Або ти залишишся. Але свідомо. Я не тягну нікого силоміць.

Я дивилась на нього і раптом зрозуміла: якщо зараз піду — все життя буду тікати. Від себе. Від цього відчуття, що я жива.

— Я не хочу, щоб за мене вирішували, — сказала я тихо.

Зробила крок ближче. Між нами залишилося кілька сантиметрів. Напруга була майже фізичною — її можна було відчути шкірою.

Він дивився так, ніби я щойно зробила щось дуже небезпечне… і дуже важливе.

— Тоді з цього моменту ти під моєю відповідальністю, — промовив він тихо.

Мене накрило дивним поєднанням страху і тепла. Це звучало не як робота. І не як наказ.

Він повільно торкнувся моєї руки. Не як начальник. Не як захисник. Як чоловік, який зробив вибір.