12. Розділ

Я ніколи ще не відчувала одночасно стільки страху й хвилювання. Коли Артем відкрив двері машини біля старого порту, холодний вітер кинувся мені прямо в обличчя, змочив волосся й змусив серце калатати. Я стояла поруч, ковтаючи повітря, намагаючись зрозуміти, що взагалі відбувається, і чому він вирішив забрати мене сюди.

— Лілі, — його голос звучав тихо, але рішуче, — виходь.

Я сіла на край бетонної платформи, ноги трохи тремтіли. Поруч Артем стояв як стіна — височенний, холодний, але з якимось магнітним тяжінням, яке я відчувала всім тілом. Я намагалась оцінити місце: темна вода, кілька ржавих кораблів, що стояли на якірних ланцюгах, і порожня набережна, яка здавалася безлюдною. Повітря пахло рибою й морським сольовим відтінком. Я не могла дихати спокійно — холод і страх змішувалися з чимось іншим, чимось непередбачуваним.

— Чому ти привіз мене сюди? — нарешті промовила я, ледве чутно.

Він відвернувся на мить, оглядаючи територію, і я бачила, як його очі блищать у сутінках.

— Тому що ти маєш знати, що небезпека реальна, — сказав він спокійно. — І що хтось в офісі намагається втягнути тебе у мої проблеми.

Я моргнула, намагаючись усвідомити почуте.

— Що… що за проблеми? — спробувала я звучати впевнено, але голос видав мене. Серце калатало так, ніби хотіло вискочити з грудей.

— Документи, над якими ти працювала останні дні, — відповів Артем, наближаючись на крок, — пов’язані з людьми, які не хочуть, щоб я жив спокійно. І тепер вони бачать у тебе мішень.

Я відчула, як холод пробігає по спині. «Мішень… я?» Всередині все закрутилося: страх, злість, відчай і щось нове — хвилювання, що з’являлося від самої його присутності.

— Тобі страшно? — Артем сів поруч, його плече ледве торкнулося мого. І тут я зрозуміла: його присутність одночасно заспокоює й тривожить.

Я хотіла відсунутись, але тремтіння рук і серця сказало, що це неможливо.

— Так… трішки, — відповіла я тихо, намагаючись зберегти спокій, хоча кожен нерв кричав, що я брехала самій собі.

Він не посміхнувся, не зробив вигляд, що це дрібниця. Він просто поклав руку на мою — швидко, ненав’язливо — і я відчула, як кров приливає до обличчя.

— Лілі, — тихо промовив він, — довірся мені хоч раз.

Ці слова кудись зачепили мене глибоко. Я відчула, як тривога й страх перемішалися з чимось незнайомим. «Довіритися… йому?» Мій мозок кричав «ні», але серце неслухняно билось в унісон з його присутністю.

Раптом щось зашелестіло за спиною. Я здригнулася. Артем миттєво підвівся, насторожено озираючись.

— Хтось їде, — сказав він тихо, майже шепотом, і я відчула, як його рука легенько стискає мою.

Незнайомий автомобіль зупинився на краю платформи. Ліхтарі пробивали темряву, кидаючи довгі тіні. Я відчула, як мої коліна підгинаються, але Артем тримав мене за руку, як мовчазний оберіг.

— Не бійся, — промовив він, і його голос був спокійним, холодним, але з такою силою, що я автоматично довіряла. — Я не дам тобі постраждати.

Я ковтнула, і все тіло стиснулося від страху і одночасного шаленного притягання. Серце шалено калатало, і я ледве стримувала бажання зробити крок ближче, проте ще боялася.

— Лілі… — він нахилився, і відстань між нами стала мінімальною, — якщо ти залишитеся зі мною, ти будеш у безпеці. Ти зрозумієш, що можеш довіряти мені.

Я хотіла сказати щось, але слова застрягли. Мій розум боронився, а серце було готове кинутися вперед. «Я не можу… я не можу відступити… і водночас боюся», — думала я.

Артем відчув мою нерішучість і нахилився ще ближче. Його очі були темні, як ніч, і водночас такі теплі, що я відчула, як всередині щось розм’якшилося.

— Подивись на мене, Лілі, — промовив він тихо. — Я не дам тобі постраждати. Ніколи.

Я подивилася. Вперше не відступила. Мої очі зустріли його погляд, і між нами пролунала тиша, важка й насичена емоціями: страхом, бажанням, довірою, якої я не розуміла.

— І що тепер? — спитала я, не відводячи очей.

Він посміхнувся кутиком губ, і ця маленька посмішка була одночасно заспокійливою і хвилюючою.

— Тепер ми рухаємося далі, — тихо сказав він. — Є місце, де тобі буде безпечніше, де я поясню більше.

Я відчула хвилю адреналіну, страх змішався з захопленням, а в серці закрутилася суміш емоцій: «Я з ним, і я не можу відвернутися».

Він простягнув руку, і я взяла її. Звичайний дотик, але він змусив мене здригнутися. Ми йшли до його машини, і я відчула: це не просто поїздка — це початок нової гри, гри, де довіра, близькість і небезпека переплелися так, що тепер уже ніяк не можна повернутися назад.

Я сіла поруч, а він рушив. Машина неслася в темряву порту, а між нами панувала тиша, яку можна було різати ножем. Мої думки кружляли, намагаючись упорядкувати хаос у грудях: страх, хвилювання, бажання, захоплення — все перемішалося в єдину бурю.

— Лілі, — тихо сказав Артем, не відриваючи погляду від дороги, — ти готова до того, що далі буде вже не просто робота?