10. Розділ

Я знала, що ранок буде дивним, щойно зайшла в офіс.

Знаєте це відчуття, коли всі роблять вигляд, що працюють, але насправді спостерігають за тобою боковим зором? От саме так.

Я відчуваю, як за мною повертаються голови. У когось чашка зависає в повітрі. Хтось раптом перестає друкувати. У коридорі чую приглушене:

— То вона, та? —

— Точно вона… Я сама бачила…

Я зупиняюся біля свого стола, повільно ставлю сумку й роблю вигляд, що абсолютно, АБСОЛЮТНО нічого дивного не відбувається.

Ха-ха.

Всередині я вже міркую, чи не втекти в туалет і не зачинитися там до кінця робочого дня.

Причина цього цирку зрозуміла за хвилину:

до мене підбігає Таня з бухгалтерії й шепче так, що чути на весь відділ:

— Лілі, це правда, що ти вчора виходила з машини Артема?

Я завмираю.

У голові — коротке замикання.

— Під дощем… — додає вона. 

Сказано з такою інтонацією, ніби я вчора вийшла не з машини босса, а з палацу британської королеви.

— Таню… — я нервово ковтаю. — Це просто… дощ. І просто...

— Ага, — вона хитро щуриться. — І просто бос, який НІКОГО до себе в машину не бере.

Вухо в мене сіпається.

Ставлю ноутбук на стіл, включаю, намагаюся залишатися спокійною. Але всередині я палаю: чи видно на моєму обличчі, що я не можу перестати думати про вчорашній вечір? Про його голос, близькість, про те, як він дивився… на мене?

Ні. Все добре. Я — холодна, як огірок з холодильника.

Ага, звісно.

Артем приходить

Кроки.

Характерні. Впевнені. Не потрібно навіть піднімати голову, щоб зрозуміти — він зайшов.

Офіс миттєво замовкає. Клавіатури раптово стають беззвучними, хтось навіть перестає дихати. Я сиджу, втупившись у монітор, ніби на ньому транслюють фінал «Гри престолів».

Він проходить повз.

Наші погляди перетинаються на долю секунди.

Одна секунда.

Одна.

І він…

нічого не каже.

Ніби ми взагалі не стояли під одним дахом, під одним дощем.

Його обличчя — ідеально холодне.

Його хода — ідеально контрольована.

Його байдужість — ідеально фальшива.

Я так стискаю ручку, що вона тріскає в пальцях.

Добре.

Чудово.

Отже, він грає в це.

Моє серце стукає так голосно, що здається, його чують усі навколо.

І тоді… поліцейські

Двері офісу відчиняються настільки різко, що навіть Артем повертає голову.

Заходять двоє поліцейських.

У формі.

І з тим виразом, який ніколи не означає нічого хорошого.

— Ми шукаємо Артема Вовка, — каже старший.

Офіс вибухає шепотом.

В мене холоне спина.

Серце випадає кудись у п’яти.
Артем спокійно робить крок уперед.

— Я. Слухаю вас.

Один з поліцейських переглядається з іншим і дістає папку.

— Нам потрібна інформація щодо контракту з Vistal Logistics. Там є деякі неточності в документах. Ми хотіли б отримати пояснення.

Особливо щодо тих пунктів, які оформлювала… — він ковзає поглядом по папці — …Лілі.

У мене мимоволі зривається подих.

— Я? — видавлюю тихо.

Всі в офісі дивляться на мене.

Ну звісно. Ідеально. Саме цього мені сьогодні бракувало.

Поліцейські чемно кивають.

— Лише кілька уточнень.

Артем робить крок ближче.

Його погляд — холодний і гострий.

І я виразно читаю в ньому:

Не говори нічого зайвого.

Я ковтаю слину.

— Ми можемо поговорити тут? — запитує один із них.

— Ні, — спокійно відповідає Артем. — Ви поставите питання мені. А я вирішу, що можна передати моїм співробітникам.

Тон у нього такий, що навіть я на секунду перестаю дихати.

Поліцейські дивляться один на одного. Потім погоджуються. Переходять у переговорну. Артем іде з ними.

Двері зачиняються.

Офіс вибухає враженим перешіптуванням.

А я…

сиджу з абсолютно порожньою головою.
Артем повертається — і я не встигаю нічого сказати

Він виходить із переговорної через двадцять хвилин.

Виглядає рівно.

Спокійно.

Ніби вони обговорювали не кримінальний контракт, а кольори нового офісного паперу.

— Лілі.

— Зі мною.

Тон не допускає заперечень.

Я автоматично встаю.

Колеги проводжають мене поглядами, як ніби я йду на страту.

Якщо чесно — я теж так думаю.

Він заводить мене у свій кабінет.

Закриває двері.

І тільки тоді я помічаю, що його рука ледь помітно тремтить.

Розмова, від якої мурахи по всьому тілу

— Це… рутинна перевірка, — каже він рівним голосом.

Я дивлюся на нього і вперше бачу — він бреше.

Не повністю, але бреше.

— Артеме, — я роблю крок до нього. — Вони прийшли через контракт, який оформлювала я. Це не схоже на «рутинне».

Він дивиться на мене так, ніби зважує, скільки правди можна сказати, а скільки — ні.

— Це не стосується тебе.

— Ти брешеш.

— Лілі…

— Артеме!

Я підвищую голос.

Вперше.

І він завмирає.

— Ти втягуєш мене в щось, чого я не розумію, — кажу я тихіше. — І я не знаю, чи мені має бути страшно… чи я маю тобі довіряти.

Він робить крок до мене.

Наче не хоче мене злякати.

— Ти можеш довіряти. Але не всім.

— Це не відповідь.

— Це максимум, що я можу сказати зараз.

Ми стоїмо так близько, що я відчуваю його подих — теплий, різкий, занадто інтимний.

І тоді він каже:

— Виходь. Ми їдемо.

Покинута набережна, вітер і правда, яка ріже

Ми їдемо мовчки.

Місто лишається позаду.

Море з’являється попереду — сіре, холодне, штормове.

Він зупиняє машину біля старої набережної, де немає нікого.

Я виходжу першою.

Вітер одразу б’є в обличчя.

Холодний, різкий, але… очищає.

Артем підходить ближче.

Руки в кишенях.

Погляд спрямований у море.

— Хтось хоче втягнути тебе у мої проблеми, — каже він нарешті.

Я різко повертаюся.

— Чому мене?

— Бо до мене важко підступитися.