9. Розділ

Дощ почався буквально за дві хвилини до кінця робочого дня. Холодний, різкий, з поривами вітру, які жбурляють краплі прямо в обличчя. І як завжди — я без парасольки. Чудово.

Я вийшла з офісу й стала під навісом, дивлячись, як хмари зливають на місто всю свою злість. Хотіла викликати таксі, але, звісно, в дощ всі вирішили поїхати без мене. Програма вперто показувала: «немає доступних авто». Ну супер. І я ж тут стою, вся така «бізнес-леді», яка навіть парасольки не взяла. Молодець, Лілі.

— Ідеально, — буркнула я під ніс, коли чергова спроба виклику таксі провалилась.
Я зробила крок уперед, щоб оцінити масштаб катастрофи, і вітер одразу ж окропив мене холодними краплями. Я різко відскочила назад. Ні, у такий дощ я точно не піду пішки. Хіба що я хочу захворіти, звільнитись і ніколи більше не бачити цього офісу. Хоча… ні, звільнятись зарано. Особливо після вчорашнього вечора.

Вчорашнього вечора, який я досі не можу викинути з голови.

Зустріч поглядів з Артемом. Його усмішка. Той момент, коли він нахилився занадто близько, сказав ті слова, а в мене серце злетіло десь у піднебесся.

І я, звісно, зробила вигляд, що мені байдуже. Ха. Байдуже. Це слово мені не личить.

Я тільки зітхнула, роблячи ще одну спробу викликати машину, коли щось велике й чорне плавно зупинилось просто переді мною.

Розкішний позашляховик. Тоновані вікна. Занадто знайомий вигляд.

О ні. Тільки не він.

Вікно повільно опустилося, відкриваючи його обличчя.

Артем.

І чомусь мені стало ще холодніше, ніж від дощу.

Він дивився прямо на мене. Спокійно, впевнено, так, ніби абсолютно точно знав, що я тут стою, промерзла до кісток, без парасольки, з телефоном, який вперто не знаходить жодне таксі.

— Сідай, — коротко сказав він.

Без привітання. Без пояснень. Просто наказ.

Наче це абсолютно логічно — з’являтись у потрібний момент саме переді мною.

— Я… — почала я, але він підняв брову.

— Дощ. Ти промокнеш. Сідай.

Як він це робить? Як він змушує це звучати так, ніби суперечити неможливо?

Я ще секунду вагалась — рівно стільки, щоб зробити вигляд, що я не така проста.

А потім відкрила двері й сіла всередину.

У машині пахло його парфумом — глибоким, теплим, трошки димним. І цей запах ударив мені в голову сильніше, ніж будь-який вітер.

— Дякую, — сказала я, застібаючи ремінь.

— Нема за що, — спокійно відповів він і рушив.

Між нами на кілька секунд зависла тиша — трохи незручна, але водночас така… насичена. Достатньо, щоб я відчула, як всередині піднімається хвиля нервового тепла.

— Як минув день? — спитав він, дивлячись на дорогу.

— Нормально, — коротко кинула я. — Багато роботи.

— Угу. Бачу, ти вже входиш у ритм, — його голос був рівний, але в ньому щось було… м’яке.

Я кивнула, а потім, подумавши секунду, пробурмотіла:

— Дякую за вчора, до речі.

— За що саме? — він ледь помітно усміхнувся.

— За… ну… те, що ти… — я заплуталась у власних словах. — Просто дякую.

Чудово, Лілі. Дуже чітко.

Він нарешті глянув на мене збоку. Погляд притискаючий. Наче сканує.

— Ти вчора гарно виглядала, — сказав він так спокійно, ніби констатував даність.

І знову ця хвиля тепла. Емоція, яка піднімається знизу живота й підбирається до горла.

— Дякую, — прошепотіла я. — Ти теж.

— Знаю, — холодно, але жартома кинув він.

Я закотила очі, а він усміхнувся кутиком губ. Така мінімальна зміна виразу — а серце все одно пропускає удар.

Знову коротка тиша. Але цього разу він її порушив:

— Ти часто ходиш у кафе “Праліне”?

Я здригнулась.

Не знаю чому — просто автоматично.

— Буває, — відповіла я якомога рівніше.

— Хм, — лише сказав він.

І я зрозуміла, що він знає. Абсолютно знає, з ким я там тоді  зіткнулась.

З Анжелою.

І чомусь це знання змусило мене відчути себе винною. Хоча я нічого не зробила.

— В неї дивні манери, — нарешті сказав він.

— Ти про кого? — прикинулась я.

— Про Анжелу.

Все.

Ім’я повисло в повітрі, як зайвий дим. Гіркий.

Я проковтнула.

— Вона підійшла сама. Я не…

— Я знаю, — перебив він тихо. — Ти нічого не робила.

Його голос був якимось надто м’яким. Так він зі мною ще не говорив.

— Просто… — він зробив невелику паузу. — Будь з нею обережна.

Я покосилась на нього.

— Чому?

Він лише стиснув губи.

Не хотів говорити. Або не знав, як сказати.

Або знав занадто добре.

Машина зупинилась біля мого будинку. Але він не заглушив двигун. І не відводив очей.

— Лілі, — сказав він так, ніби це ім’я для нього щось значило. — Не всім людям варто довіряти. Особливо… таким, як Анжела.

— Таким? — тихо перепитала я.

Він нахилився трохи ближче. І ця відстань — ця мінімальна відстань — запалювала в грудях щось заборонене.

— Тим, хто звик отримувати бажане будь-яким способом.

Я відчула, як мене пробило холодною хвилею.

— Це попередження? — спитала я.

— Це турбота.

На секунду мені перехопило дихання.

Він… турбується?

— Добре, — лише змогла прошепотіти я.

Він кивнув, відводячи погляд, наче сказав щось зайве.

— Йди. Не хочу, щоб ти ще й простудилась.

Я відкрила двері, але зупинилась і подивилась на нього через плече.

— Артем.

Він підняв погляд.

— Дякую, — сказала я тихо. — За все. Справді.

І, не чекаючи відповіді, швидко вийшла з машини.

Холодний дощ впав на обличчя, але я майже не відчула його. Мене гріло зовсім інше.

Я підійшла до під’їзду, але перед тим, як зайти, обернулась.

Він все ще сидів у машині, дивився, як я заходжу всередину.

Тільки коли двері під’їзду захлопнулись, його авто повільно поїхало.

Я сперлась на стіну, прикривши очі.