8. Розділ

Я йшла вулицею, намагаючись втиснути думки про Анжелу у маленький куточок. Серце ще досі тремтіло від тієї зустрічі в кафе, а образи її легкої посмішки не залишали мене. Я намагалася переконати себе, що це просто випадковість, але підсвідомо я вже чекала, що сьогодні щось трапиться.

Коли я з’явилася в офісі, Артем, як завжди, з’явився несподівано. Він стояв біля моєї робочої зони з легкою посмішкою, яка одразу змусила мене стиснути руки у кулаки, ніби я намагалася стримати власне хвилювання.

— Лілі, — сказав він, коли я підійшла ближче, — є для тебе одне завдання. Не зовсім офісне, але вийде цікаво.

Я нахилила голову, спостерігаючи, як він витягує невеликий конверт із документами. Його очі блищали, і я відразу зрозуміла: це буде ще одна його гра, ще один тест.

— Що саме? — запитала я, намагаючись звучати спокійно.

— Потрібно буде зустрітися з партнером у центрі міста, — відповів він, не відводячи погляду. — Там трохи треба розібратися з цифрами і представити наші пропозиції. І, можливо, ти зможеш дізнатися щось цікаве.

Я відчула легкий стрес, але й цікавість одночасно. Нове місце, нові люди, і він поруч. Мій мозок заперечував, що це просто робота, серце кричало зовсім інше.

— Звучить… по-особливому, — пробурмотіла я. — Добре, поїхали.

— Ось так мені й подобається, — усміхнувся він, і я помітила той блиск у його очах, який завжди змушує мене втрачати рівновагу.

Ми сіли в його машину, і по дорозі він практично не відривав погляду від дороги, але час від часу ловив мій, що змушувало мене тремтіти. Я намагалася виглядати буденною, але коли він хмикнув і підморгнув мені, весь мій спокій миттєво розтанув.

— Ти завжди так нервуєшся перед новими зустрічами? — спитав він тихо, ледве відволікаючись від керма.

Я заплющила очі на секунду, намагаючись зібратися. — Можливо, трохи. — І не сказала нічого про те, що серце вже калатало так, ніби збиралося вискочити.

— Мені подобається, коли ти трохи хвилюєшся, — додав він, а його легка посмішка змусила мене знову почервоніти.

Ми приїхали до арт-галереї. Світло всередині було м’яке, музика ненав’язливо грала, а запах кави та свіжого дерева відразу мене розслабив. Це було зовсім інше від офісної строгості, і я відчула, як напруга трохи спадає, хоча присутність Артема відразу знову змусила моє серце тремтіти.

— Тут твій простір, — сказав він, проводжаючи мене до столика з документами. — Тільки не відволікайся занадто на експонати, добре?

Я кивнула, але відчувала, що відволікатися доведеться — він тут, поруч, а його погляд постійно ковзає по мені.

Ми сіли разом, розкладаючи папери. Він нахилився до мене, показуючи деталі, і я ледве стримала подих, коли наші плечі торкнулися. Він помітив це і ледь посміхнувся, не відводячи погляду.

— Ти знаєш, Лілі, — промовив він тихо, — мені здається, ти ще не усвідомлюєш, наскільки швидко ти вловлюєш деталі.

— Так? — спробувала я звучати впевнено, хоча всередині калатало серце. — Це не так вже й складно.

— Для мене це здається складно, — усміхнувся він, — але ти робиш це з легкістю, і мені це подобається.

Я відчула, як тепло піднімається до щік. Він сидів так близько, що я відчувала запах його парфумів, і навіть легкий дотик руки при передачі документів змушував мене стискати пальці.

— В тебе завжди так добре виходить розслабляти людей поруч? — спитала я, ледве стримуючи посмішку.

— Не завжди, — відповів він тихо, але в очах блиснув той самий виклик, що змушував мене губитися. — Тільки тоді, коли цікаво.

Я ловила себе на тому, що сміюсь над його словами, а серце все одно б’ється шалено. Він помітив мою реакцію і нахилився ще ближче, блиск його очей був майже гіпнотичним.

— Ти справді намагаєшся залишатися серйозною? — запитав він.

— Звичайно, — відповіла я, але мої щоки червоніли, і я відчула, що губи легенько тремтять.

Ми працювали далі, але атмосфера змінилася. Він робив короткі коментарі, легкі дотики, погляди, які говорили більше, ніж слова. Я помітила, що сміюся частіше, а думки про роботу вже переплітаються з відчуттям хвилювання.

— Ти така зосереджена, чи це лише зі мною? — спитав він, ледве відводячи погляд від екрану.

— Це… робота, — відповіла я, намагаючись зберегти серйозність.

— Робота, так… — повторив він тихо, і я відчула легкий нахил плеча, коли він підсів ближче. — Але мені здається, що твої очі видають більше, ніж слова.

Я ковтнула, намагаючись відвести погляд, але він посміхнувся, помітивши мою реакцію.

— Добре, що ти тут, Лілі, — сказав він, коли ми закінчили завдання. — Ти впоралася краще, ніж я очікував.

Я відчула хвилю полегшення і одночасно легкий сум, що все так швидко закінчилося. Але Артем не відводив погляду, і я знала, що він не збирається залишати цю зустріч просто робочою.

— Можна ще трохи прогулятися? — запитав він на виході з галереї, ненав’язливо підштовхуючи мене плечем.

Я кивнула, і ми вийшли на вулицю. Вечірні ліхтарі відкидали світло на мокрий асфальт, а міські звуки створювали особливу атмосферу. Він йшов поруч, і між нами панувала тиша, сповнена очікування.

— Знаєш, — сказав він нарешті, — я радий, що ти погодилася. Ти додаєш цьому дню трохи… життя.

Я відчула, як серце калатає ще сильніше. Його слова були простими, але щось у голосі і погляді робило їх вагомими, і я зрозуміла, що думати про роботу зараз зовсім немає сенсу.

— Мабуть, — відповіла я, усміхаючись, хоча всередині мене була ціла буря емоцій.

Коли ми повернулися до офісу, я відчула легке розчарування: день завершився, а я так і не змогла дізнатися, що ж між нами. Але його легкий дотик на прощання, посмішка і слова, що «життя стає цікавішим» залишили мене з відчуттям солодкої інтриги і передчуття, що це тільки початок.

Я йшла вечірніми вулицями додому, ловлячи холодне повітря на обличчі, і в голові крутилися одне за одним його слова, погляди, легкі дотики. 

Що ж буде далі?