7. Розділ

Я йшла до офісу швидким кроком, ніби втеча могла врятувати мене від власних думок. У кишені — картка Анжели, яка весь ранок дратувала мене своїм пласким ідеальним прямокутником. Наче вона сиділа там і тихо шипіла: «Я була тут до тебе».

Було холодно, але я спітніла від нервів. Не через роботу. Через Артема. Через його усмішку вчора. Через те, як він стояв поруч, нахиляючись так близько, що я ловила запах його парфуму. І через те, як усе це різко зникло у тумані після слів Анжели.

Хто вона йому?

Я зайшла в офіс. Світло, шум, робочий гул. Люди бігають з папками, хтось сперечається біля принтера. Звичайний ранок. Але для мене — ні.

Я побачила його майже одразу. Артем стояв біля переговорки, говорив з двома менеджерами. Рівний, спокійний, зосереджений. Наче нічого у світі не може його вибити з ритму.

Він підняв очі й зустрів мій погляд.

Ледь усміхнувся.

Не широко. Не тепло. Просто коротко — «помітив тебе».

У мене всередині щось перевернулось. Я швидко відвела очі, зробивши вигляд, що мене взагалі не цікавить, куди він дивиться. Але від цього тільки більше знала: цікавить. Дуже.

Я відкрила ноутбук, намагаючись зануритись у роботу. Але через кілька хвилин почула знайомі кроки. Повільні, упевнені. Мені навіть не треба було озиратись.

— Доброго ранку, — промовив він.

Я підняла очі. Він стояв поруч із моїм столом, руки в кишенях, погляд уважний, майже доскіпливий.

— Доброго, — сказала я коротко.

— Ти сьогодні… якась задумчива.

Я ледь не пирхнула. Задумчива? Та я ледь не збожеволіла.

— Все нормально, — відповіла я, намагаючись усміхнутися. Вийшло погано.

Артем підняв брову.

— Звучить не надто переконливо.

Я відвернулася до ноутбука.

— Я просто хочу швидше доробити звіт. Нічого особливого.

— Гаразд, — сказав він м’яко. — Якщо щось треба, скажи.

І пішов.

Просто так. Без жодної гри. Без натяків. Наче вчорашня вечірка була звичайним робочим моментом. Наче нічого не було цього… погляду. Ніби я собі все придумала.

Це чомусь зачепило сильніше, ніж його флірт.

Через годину він покликав мене до себе — розібрати оновлення по презентації. Я зайшла в його кабінет, намагаючись виглядати спокійно.

— Сідай, — сказав він, показуючи на стілець поруч.

Я відкрила ноутбук. Артем підійшов ближче, нахилився до екрану. Нічого дивного, просто робоча поза. Але коли його плече ледве торкнулося мого — я відчула, як тіло реагує саме.

Так, ніби я не маю над цим жодного контролю.

— Ось тут треба замінити цифри, — сказав він, нахилившись ще трохи ближче.

Я намагалася не дихати занадто глибоко, щоб не видати, як мене напружує ця близькість.

— Добре, — прошепотіла я.

Він глянув на мене збоку.

— Ти впевнена, що все нормально?

Я ледь не видала щось на кшталт: «А ти впевнений, що не спиш із Анжелою?»

Але я тримала себе в руках.

— Так, — сказала я рівно. — Просто день такий.

— Хм.

Він не повірив. Я це бачила. Але не став тиснути.

Коли я вийшла на кухню попити води, там стояли дві дівчини з відділу маркетингу. Вони говорили тихо, але я випадково почула:

— …та Анжела вчора знову тут була.

— Серйозно? Вона ж давно з ним не разом.

— Давно — не значить «все». Там багато чого незрозумілого.
У мене руки почали трохи тремтіти. Я зробила вигляд, що нічого не чула, але всередині все завмерло.

Не разом? Значить, були разом? А зараз що?

Я знала його всього тиждень. Але мене все одно було неприємно так, ніби мені хтось в груди вдарив.

Я повернулася до столу, але працювати було важко. Картинка на екрані розпливалася. Я злилась на себе. На нього. На Анжелу. На цей дурний  флірт. На вечірку. На все.
Під кінець робочого дня я вже мріяла просто втекти додому. Але, звичайно, ні. Ні. Доля не така добра.

Артем наздогнав мене біля ліфта.

— Лілі, — покликав він.

Я завмерла. Повернулася повільно, як у кіно.

— Так? — спитала я.

Він підійшов ближче. Надто близько.

Погляд — прямий, серйозний.

— Ти сьогодні весь день від мене тікаєш.

Я розкрила рот. Закрила. Знову розкрила.

— Я? — перепитала я. — Нічого подібного.

— М-м. — Він уважно дивився на мене. — Щось я не вірю.

Я видавила коротку усмішку, майже колючу.

— Може, вам здалося.

Він нахилив голову трохи набік.

— Лілі… Якщо тебе щось хвилює, скажи.

Я відчула, як у грудях щось стискається. На мить захотілось сказати все. Про Анжелу. Про те, як він впливає на мене. Про те, що я не розумію його. Чи щось між нами є. Чи я собі вигадую.

Але я видихнула і сказала:

— Все чудово. Гарного вечора, Артеме.

І пішла.

Я йшла швидко, аж надто. Відчувала на собі його погляд. І не оберталась, тому що боялась: якщо подивлюсь — зупинюсь.

Коли я вийшла з офісу на холодне повітря, мене накрила ціла хвиля почуттів. Злість. Напруга. Невизначеність. І щось ще. Те, що я не хотіла називати.

Мені краще триматися подалі від нього…

Я зупинилася.

…але чомусь я не хочу.