6. Розділ

Я прокинулась із тією ж дурнуватою посмішкою, з якою вчора заснула. Хоча… дурнувата — це ще м’яко сказано. У голові знову й знову крутився момент, як Артем нахилився до мене на вечірці, як говорив тихим голосом, як дивився… так, ніби бачив трохи більше, ніж мав би.

— Стоп, — бурмочу, стягаючи ковдру. — Не починай. Він просто… босс. Ну майже. Директор. Не більше.

Так, говорила сама з собою. Розумна практика, якщо твоє серце робить дурниці.

Щоб остаточно «перезавантажити мозок», я вирішила піти в улюблене кафе перед роботою. Там завжди тихо, тепло, пахне корицею і спокоєм — і жодного Артема  Вовка.

Принаймні я на це сподівалась.

У кафе було майже порожньо. Я сіла за свій звичний столик біля вікна, зняла куртку, замовила лате й круасан. Телефон миготів повідомленнями, але я ігнорувала — хотілось просто побути наодинці.
Я відкрила ноутбук, зробила вигляд, що працюю, а думками знову полізла в роздуми вчорашньої вечірки.

— Ну навіщо він так близько стояв? — бурчу собі під ніс. — Навіщо взагалі підійшов? 

А тут — погляд, усмішка… Дурненька, забудь.

Я відкусила круасан, намагаючись заспокоїтись. Але серце все одно пропустило удар, коли двері кафе відчинилися — із тим характерним дзвіночком.

Але це був не він.

Це була… вона.

Жінка, яка зайшла в кафе, мала такий вигляд, ніби щойно вийшла з реклами дорогих парфумів. Блондинка з рівним, як лінійка, волоссям, високим чітким профілем, яскравими губами і манерою триматися, яку я бачила лише у тих, хто точно знає свою ціну.

Вона пройшла повз моє місце — і раптом її сумка злегка зачепила мій столик.

— Ой! Вибач, — вона нахилилася до мене. Усміхнулася. Усмішка — ідеальна, трошки надто широка. — Не зачепила тебе?

— Ні-ні, все добре, — відповіла я.

Але вона не пішла. Навпаки — уважно глянула на мій бейдж, прикріплений до сумки.

— «Wolk Group»? — примружилась вона.

— Так… Я працюю там, — відповіла я, намагаючись звучати спокійно.

Не знаю чому, але від її погляду мені стало трохи некомфортно.

— Цікаво, — вона нахилилась ще трохи. — Я багатьох знаю в цій компанії. Дуже багатьох.

Сказано було з тією інтонацією, яку важко не помітити. М’яко, але з підтекстом.

— А я Лілі, — чомусь додала. — Тільки перший тиждень там.

— Чудово. Я Анжела, — вона простягнула руку, її пальці холодні, ідеальні. — Будемо знайомі.

Я кивнула, але всередині щось стиснулось.

Анжела взяла каву на барі й замість того, щоб сісти подалі — плавно опустилась за мій столик.

— Не заперечуєш? Я не люблю сидіти сама.

О, чудово. Просто чудово.

— Ні, звичайно, — сказала я, хоча дуже хотіла заперечити.

Анжела поклала на стіл свої сонцезахисні окуляри — явно дизайнерські — і нахилилась трохи вперед.

— Отже, ти працюєш у відділі маркетингу?

— Так. Я лише починаю розбиратися…

— Угу. Там зараз Артем керує? — її погляд різко став гострішим.

Ім’я впало посеред столу, як важка монета.

Я відчула, як моє серце підстрибнуло. Але зовні я намагалась лишатись спокійною.

— Так… — відповіла я обережно. — Ви знайомі?

Анжела всміхнулась. Повільно. Майже переможно.

— Ми… давно знайомі, — сказала вона, роблячи ковток кави. — Дуже давно.

Пауза. Трохи занадто довга, щоб бути випадковою.

Я ковтнула повітря.

— Зрозуміло, — сказала я, хоча насправді нічого не розуміла.

— Я часто буваю в офісі, — додала вона. — У нас із Артемом багато спільних тем. І спогадів.

Спогадів. Чудово. Просто суперслово для мого ранку.

Я вже не намагалася приховати настороженість.

— Ви… разом працювали? — спитала.

Анжела всміхнулась так, ніби питання її розважило.

— Можна й так сказати. Але… — вона підморгнула. — Не тільки працювали.

Окей. Оце вже була пряма демонстрація. І у мене всередині щось неприємно стиснулось — ніби мені намагалися показати моє місце.

— Він сам розповідав тобі про мене? — раптом спитала вона.

— Ні, — відповіла я чесно.

— Ясно, — вона відкинулась на спинку стільця. — Ну, може, ще розповість. Якщо ви… зблизитесь.

Я мало не поперхнулась кавою.

— Ми не… — почала я.

— Та не хвилюйся, — перебила вона, ніжно торкнувшись моєї руки пальцем. — Я не кусаюсь.

Я різко забрала руку.

— А й не треба так переживати. Я просто подумала, що варто познайомитись. Раз ти тепер там працюєш. Ми ж… майже колеги.

— Так, звісно, — сказала я.

Анжела дістала зі своєї крихітної сумочки картку.

— Якщо щось буде треба — пиши. Буду рада допомогти.

Вона поклала картку переді мною. І перш ніж піти, нахилилась ближче.

Дуже близько.

— І… — її голос став тихішим, майже шовковим. — Передай Артему привіт. Якщо у вас буде така можливість.

Підморгнула. І пішла, залишивши за собою запах дорогих парфумів і цілу хмару думок.

Я залишилась сидіти, дивлячись на її картку, ніби вона могла мені відповісти на всі питання світу.
Хто вона?

Колишня?

Натяк на теперішню?

Хтось, хто претендує?

Чому вона підійшла до мене?

Навіщо показала, що була в його житті?

І чому мене це так зачепило?

Я струснула головою, але тривога не зникла. Лише посилилась, ніби хтось тихо натиснув пальцем у найболючіше місце.

Що між ними було?

І що робити мені — новенькій, яка навіть не розуміє, чому Артем дивився на мене вчора так, ніби…

Стоп.

Я глибоко вдихнула.

Але питання вп’ялося в мозок, як жало:

«Хто ця жінка для Артема?»

Від автора) Як думаєте ? Хто ця загадкова Анжела для Артема?