5. Розділ

Я стояла перед дзеркалом вже десять хвилин, і це було смішно. Я ж доросла дівчина, мені двадцять чотири роки, у мене робота, зарплата, диплом — а виглядаю, як школярка перед першим побаченням.

«Це ж просто корпоратив», — повторюю собі, але чим більше повторюю, тим дужче нерви кричать.

Я вдягла чорну сукню, що облягала талію, але не була надто відвертою, і все одно мені здавалось, що я переборщила. 

Потім — що виглядаю надто скромно. Потім — що занадто яскраво. А потім я згадала, що це всього лише офісна вечірка, і видихнула:

— Усе, Лілі, збери себе докупи. Це всього одна година. Максимум дві.

Я взула підбори, взяла маленьку сумочку й пішла.

У холі, де проходила вечірка, було шумно, світло й трохи задушливо. Музика змішувалася зі сміхом, хтось уже стояв біля бару, хтось робив селфі, хтось обговорював чутки. Я зупинилась біля дверей, вдихнула й увійшла — ніби стрибнула у холодну воду.

Перші хвилини я почувалась зайвою. Я нікого толком не знала. Люди розмовляли групами, хтось махав знайомим, хтось обіймався. А я — новенька, та сама дівчина, яка прийшла без друзів і ще не навчилась розрізняти голоси всіх цих колег.

Я підійшла до бару й попросила щось легке, максимум ігристе. Мені подали келих. Я стояла й дивилася на людей, намагаючись усміхатись так, ніби мені тут легко.

І от у той момент, коли я вже подумала: «Може, тихенько втекти?», я почула його голос.

— Ну привіт, Лілі.

Мене мов струмом пройняло. Я розвернулась — і серце просто вдарило в ребра.

Артем стояв прямо переді мною. Усе той самий погляд, який завжди змушує мене розгублювати думки. Темна сорочка, закочені рукави, руки в кишенях, усмішка, яка не була повною усмішкою — швидше, натяком.

— Ти… ти тут? — вирвалося в мене, ніби я не знала, що він директор і, очевидно, мусить бути тут.

— А де ж мені бути? — він підійшов ближче, нахилившись трохи до мене. — До того ж… цікаво було подивитися, чи прийдеш.

Я мало не вдавилась власним повітрям.

— Чого це ти за мною спостерігаєш? — буркнула я, намагаючись виглядати впевнено.

— Не спостерігаю, — сказав він, дивлячись прямо в очі. — Просто помічаю.

Ох, чудово. Він «помічає». Звісно, і моє серце «помічає» падіння з третього поверху.

Я зробила ковток, щоб зібратись.

— Ну, помічай тихіше, — сказала я, роблячи вигляд, що мені байдуже. — Я тут взагалі-то намагаюсь соціалізуватися.

— Я тобі заважаю? — він підняв брову.

— Дуже, — відповіла я. — Ти занадто… присутній.

Він тихо усміхнувся, ніби саме цього хотів.

— Добре. А як щодо того, щоб я зробив вигляд, що мене нема? — він трохи відступив назад, ніби даючи мені простір.

Я тут же відчула, як… стало гірше. Порожньо.

— Не перебільшуй, — пробурмотіла я. — Я не це мала на увазі.

— Тоді скажи, що саме мала, — відповів він спокійно.

Я закотила очі:

— Ти мене провокуєш.

— Ти чудово реагуєш на провокації.

У цей момент поруч з’явились дві співробітниці з відділу маркетингу. Вони ковзнули поглядами по мені, потім — по Артему.

— Ооо, — простягнула одна. — Лілі, ти швидко знайшла собі правильну компанію.

— Та що ви, — автоматично сказала я. — Ми просто…

— Просто? — підхопив Артем, але не пояснив. Лише всміхнувся так, що я мало не втратила рівновагу.

Жінки переглянулися, явно розважаючись ситуацією, й пішли далі.

— Генеральний директор, — пробурмотіла я. — Може, поводься скромніше? Бо люди думають…

— Що думають? — він підійшов ближче, аж мені довелося підняти голову. — Що я цікавлюся своєю працівницею?

У мене пересохло в роті.

— Ну… так, — промовила я.

— А я не можу? — сказав він тихо, майже шепотом.

— Артем… 

— Розслабся, — він глянув мені на губи на півсекунди, але тої миті вистачило, щоб мене прошило. — Я не кусаюсь. Сьогодні.

Я майже впустила келих.

— Ти ненормальний, — прошепотіла я.

— Є таке, — легко погодився він.

Ми стояли поруч, а я не могла знайти слів. Він поводився невимушено, ніби ми не в офісі, не на роботі, а десь… де можна дозволити собі більше, ніж робочі жарти й випадкові дотики.

— Ти виглядаєш… — він зупинився, оцінюючи мене поглядом. — Інакше.

— Інакше — це як? — я стисла келих.

— Не буду казати. Ти й так знаєш.

Чудово. Просто чудово. А я думала, що в мене хоч трохи контролю над ситуацією.

— До речі, — додав він, — ти не повинна стояти сама, якщо не хочеш.

— А ти пропонуєш компанію? — я підняла брову.

— Я пропоную вибір, — сказав він тихо. — Хочеш — залишайся зі мною. Хочеш — йди до колег. Хочеш — я просто спостерігатиму здалеку, якщо так тобі спокійніше.

Ця ніжність у його голосі мене добила. Я ж прийшла сюди відпочити, а не… не падати в якийсь емоційний вир.

— Я подумаю, — відповіла я й відвернулася, роблячи вигляд, що піду.

І це було б красиво, якби він не нахилився до мого вуха і не прошепотів:

— Тільки не думай занадто довго. Бо мені подобається, коли ти поруч..

Я вийшла на балкон — швидше втекла, ніж вийшла. Холодне повітря вдарило в обличчя, але й воно не змогло остудити те, що творилось всередині.

Я сперлась на перила, намагаючись заспокоїтись. В голові крутилась одна думка:

Що між нами взагалі відбувається?

Я закрила очі й видихнула. Він небезпечний. Дуже. І я це розумію. Але коли він поруч… я просто втрачаю контроль.