4. Розділ

Після того, як я залишила кабінет Артема, мозок продовжував перебиратии кожне його слово, погляд, навіть легкий нахил голови. А ще — його присутність, яка тиснула на моє дихання, змушуючи серце битися швидше.

Я йшла коридором до свого робочого місця, намагаючись зосередитися на документах, коли раптом почула:

— Лілі, хвилинку.

Я обернулася і знову побачила Артема, що стоїть у вузькому проході. Його погляд на секунду пройшов по мені так, що я відчула, як по спині побігли мурашки.

— Є завдання для вас, — сказав він, тримаючи в руках кілька документів. — Партнер приїде через півгодини. Потрібна швидка презентація.

Я похитала головою:

— Півгодини? Це неможливо…

— Можливо, якщо зосередитися, — відповів він спокійно. — Ви зможете.

Я підійшла, щоб забрати папери, і наші руки торкнулися. Легкий дотик, майже випадковий, але я ледве стримала стогін. Він підняв брову, ледве помітно посміхаючись.

— Не хвилюйтесь, це лише практика для справжньої гри, — промовив тихо, так що я ледве почула.

— Гра? — виплюнула я, намагаючись приховати, як тремтять пальці.

— Саме так, — кивнув він. — І ви, схоже, любите такі виклики.

Я рушила до кімнати переговорів, намагаючись зосередитися на слайдах. Серце все ще шалено калатало. Артем з’явився за мною, немов тінь, і я ледве не розчавила клавіатуру, намагаючись не дивитися на його плечі та руки.

— Ви завжди так гарно реагуєте на виклики? — запитав він, коли я швидко сканувала цифри.

— Це… робота, — бурмочу я, намагаючись виглядати спокійно.

— Робота, так, але ваші очі видають більше, ніж слова. — Його голос низький, з легкою провокацією.

Я відчула, як приливає тепло до щік. — Це просто… я концентруюсь, — пробурмотіла я, намагаючись не дивитися прямо на нього.

Кілька хвилин ми працювали поруч. Кожен його погляд, кожен його коментар здавався особистим, хоча формально — стосувався лише презентації. І все ж, я відчувала, що він грає зі мною, перевіряючи реакцію.

— Ось так, — сказав він, коли я завершила перший варіант слайдів. — Прекрасно. Але ще трохи приправимо цифри. — Він нахилився, показуючи мені дрібні деталі, і наші плечі знову торкнулися. Мені здалося, що я трохи задихаюсь.

— Вибачте… — прошепотіла я.

— Не треба вибачень, — промовив він, ледве посміхаючись. — Це нормально — випадкові контакти під час роботи.

Я намагалась виглядати байдужою, але всередині вирувало все: цікавість, страх, тремтіння. Він підійшов ближче, і я помітила, як його погляд ковзає по моєму обличчю, губах, очах.

— Ви знаєте, Лілі, — сказав він низько, — я люблю, коли людина справді включається. Особливо… коли вона намагається не помічати мене.

Я закусила губу, відчуваючи, як моє серце підскакує. — Я… я намагаюся працювати.

— Так, але я помічаю кожен ваш рух, — відповів він, з легким натяком в голосі, що змусив мене червоніти.

Презентація була готова за десять хвилин до приходу партнера. Я винесла ноутбук до кав’ярні біля офісу, де Артем вже чекав, стоячи з чашкою еспресо.

— Ви швидкі, — сказав він, передаючи мені ще кілька дрібних деталей. — І вражаєте здатністю залишатися спокійною.

Я ледве стрималася від того, щоб не закашлятися через серце, що шалено калатало.

— Дякую, — відповіла я тихо.

— І пам’ятайте, — він нахилився трохи ближче, так що запах його парфумів накрив мене, — навіть маленькі перемоги важливі.

Мені здалося, що він дивиться на мене довше, ніж потрібно, і відчуття цього погляду змусило мене тремтіти.

— Лілі, — додав він, — наступного разу буде ще цікавіше.

Я поклала документи в сумку і рушила до виходу. Серце калатало, а думки плутались. В голові крутилось: «Що це за чоловік? Чому він на мене так впливає?»

Я ще раз озирнулася і побачила, як Артем спостерігає за мною з кав’ярні, ледве помітно посміхаючись. Легка іскра пройшла крізь мене.

Вийшовши на вулицю, я глибоко вдихнула. Мікс гордості, тремтіння і цікавої напруги залишався зі мною. День був важким, але я відчула, що хоч трохи справилася. І все ж… думки про Артема не залишали мене. Він був не просто нахабним босом. Він був небезпечним, привабливим і захоплюючим.