3. Розділ

Дорога від кабінету до робочого столу була як хід лабіринтом власних думок. Серце б’ється шалено, руки ледве не тремтять, а в голові все ще крутилися його сірі очі і низький, трохи провокативний голос. Я намагаюся виглядати впевнено, але відчуваю себе як студентка перед іспитом у найстрашнішого професора.

Ніна Степанівна провела мене через коридори, сміючись і підморгуючи:

— Не хвилюйся, Лілі. Артем любить дивитися на нових. Перевіряє, чи мають вони характер.

— Перевіряти мене після того, як я мало не збила його машиною, — бурмочу я. — Це точно не чесно.

Вона лише посміхається, немов погоджуючись із моєю думкою.

— О, тут чесно не буває, — каже вона. — Але весело.

Офіс був величезний. Панорамні вікна пропускали світло, яке відбивалося від сучасних меблів, скляних перегородок і комп’ютерних екранів, що миготіли на кожному столі. Я ще не встигла обернутися на всі боки, як почула:

— Лілі.
Голос, що змусив мене застигнути. Артем стояв біля свого столу, руки схрещені на грудях, спостерігаючи за мною. На ньому був темний костюм, акуратно піджатий під сорочку, і щетина на щоках додавала йому небезпечної привабливості. Його погляд не відводився, і я відчувала, як холодок проходить по спині.

— Сідайте, — сказав він спокійно, але з тією самою владною інтонацією, яка змушує всіх слухати.

Я сіла на стілець, намагаючись не дивитися на його руки, які лежали на столі, ніби готові зловити будь-який мій рух.

— Перше завдання, — почав він, —  тест на вашу уважність та швидкість мислення. — Він подав мені документи. — Уважно розглянь це і підготуй короткий аналіз, — додав Артем, не відводячи очей.

Документи були об’ємні, цифри та графіки кидалися в очі. Моє серце почало калатати ще сильніше.

— Час — дві години. І пам’ятайте, — він нахилився ближче, так що запах його парфуму заповнив моє дихання, — я люблю бачити чесність і сміливість. Помилки теж розкажуть багато.

Я відклала документи і почала працювати, намагаючись не думати про його присутність. Але як не крути, відчуття, що він спостерігає за кожним рухом, не давало розслабитися. Кожен мій клік мишкою здавався надто гучним, кожне слово у думках — прозорим для нього.

— Ви забули підкреслити ключові цифри, — пролунало різко, але не сердито. Я підняла очі: Артем стояв біля столу, ледве посміхаючись.

— Вибачте, — прошепотіла я, — просто трохи захопилась…

— Захоплюватися можна, — сказав він спокійно, — але робота потребує точності.

Я відчула, як у грудях пульсує іронія: він перевіряє мене на кожному кроці, а я це помічаю і одночасно нервую. Мої руки тремтять, але я не можу показати слабкість.

Ніна Степанівна підходить до мене, підморгуючи:

— Бачиш, що я казала? Він завжди стежить. — тихо додає вона, змушуючи мене тихо розсміятися.

Я продовжую працювати, намагаючись не думати про запах його парфумів і про те, як його руки так спокійно лежать на столі. Але моя увага постійно повертається до нього, і я ловлю себе на тому, що перевіряю, чи він дійсно дивиться. І він дивиться.

— Добре, — каже він, наближаючись ще на крок, — ви помітили помилку у графіку?

Я переглядаю документ ще раз і знаходжу неточність.

— Так, тут мала бути інша формула, — кажу я, відчуваючи, як серце вистрибує в груди.

— Правильно, — його посмішка ледве помітна. — Допуск до гри є.

Я відчуваю мікс страху та задоволення — він оцінює мене, і мені це подобається, хоч я і не визнаю.

Наприкінці завдання я подаю свій аналіз. Артем дивиться на папери, нахиляється назад у кріслі, спостерігаючи за моєю реакцією.

— Можна сказати, що ви справились, — каже він тихо. — Але пам’ятайте, Лілі, у нашому світі завжди можна зробити ще краще.
Я встаю, відчуваючи, як кров приливає до щік. Серце б’ється шалено, але я намагаюся виглядати спокійною.

— Дякую, — ледве прошепотіла я.

— Не дякуйте, — відповідає він, піднімаючи брову і ледве помітно посміхаючись. — Просто готуйтеся до наступного рівня.

Я виходжу з кабінету, і відразу відчуваю, як тремтіння в руках трохи стихає.