2. Розділ

Дорога до офісу після нашої “зустрічі” була схожа на спробу прийти до тями після удару струмом. Я постійно ловила себе на думці, що злюсь — не просто «злюсь», а киплю, палаю, вибухаю.

І — що найгірше — я пам’ятаю запах того чоловіка.

Такий запах не забувається.

Ненавиджу це.

— Зосередься, Лілі, — кажу сама до себе, вирулюючи на головну дорогу. — У тебе перший день. Не можна провалитись.

Але в голові знову з’являється той нахабний погляд.

Сірі очі, які ніби просвічують.

І той голос… низький, повільний, самовпевнений.

— «Мала». — я передражнюю його, стискаючи кермо. — Ох, ну просто король тактовності!

Щойно я паркуюсь біля бізнес-центру, телефон починає дзвонити. На екрані — мама.

Погано.

— Алло, мам…

— Лілю, ти вже на роботі? — голос стурбований, як завжди. — Ти поснідала? Ти нормально спала? Бо вигляд у тебе сьогодні був стресовий.

— Мамо, ми по відео говорили дві хвилини. 

— Я знаю, — одразу переходить у моралі. — Під очима синці, волосся скуйовджене. Ти точно не перевтомлюєшся? Влаштовуватись на нову роботу — це стрес…

— Мам, — я відкриваю двері машини, — все добре. Я ж доросла.

— Знаю, — зітхає вона. — Але навіть дорослі діти можуть бути втомлені.

Я усміхаюсь.

Десь глибоко це приємно, але… зараз не час.

— Побіжу, добре? — я рішуче закінчую розмову. — Люблю.

— І я тебе. Тільки будь обережна!

Я кладу телефон у сумку і йду до входу. Величезні вікна бізнес-центру відбивають мене — трохи розпатлану, але цілком боєздатну.

Ну як — майже боєздатну.

Головне — не думати про того Вовка.

Усередині мене зустрічає рецепціоністка з нейтральною усмішкою:

— Добрий ранок. Ви до кого?

— Я… сьогодні починаю роботу. Відділ аналітики.

— А, так! — її усмішка стає теплішою. — Ви Лілі? Вас чекали.

— Сподіваюсь, не довго… — бурмочу я.

— Хвилин двадцять.

Я закочую очі.

Прекрасно. Початок просто розкішний.

Рецепціоністка проводить мене до ліфта і тисне кнопку 27-го поверху.

Коли двері зачиняються, я нарешті можу видихнути. Піднімаю голову і бачу власне відображення в дзеркальній стіні.

— Гаразд, — шепочу я собі. — Лише перший день. Новий етап. Ти впораєшся.

Двері відкриваються.

І… я потрапляю в інший світ.

Величезний простір офісу «Wolk Group», з панорамними вікнами, дизайнерськими меблями й атмосферою, яка кричить: «тут працюють важливі люди».

Мене одразу підхоплює секретарка — енергійна жінка років п’ятдесяти з усмішкою, яка більше нагадує материнську, ніж офісну.

— Ви Лілі? Я Ніна Степанівна. І ви сьогодні вже моя улюблена, — каже вона, беручи мене під лікоть.

— Ем… дякую? А за що така честь?

— За те, що молоденька, симпатична і з очима, які можуть сказати «відчепіться» без жодного слова. Я це поважаю, — підморгує вона.

Я тихо сміюся.

— Проходьте, я проведу. Наш директор любить, коли все чітко.

— Директор? — я глитаю повітря. — Я думала, мене хтось з HR зустріне…

— Та зустріне, зустріне. Але у нас є маленький нюанс: Артем Сергійович любить бачити нових працівників хоча б одним оком. Каже, що це «контроль якості».

Я спотикаюсь.

— Вибачте… кого-кого ви сказали?

Ніна Степанівна зупиняється й дивиться на мене, нахиливши голову:

— Наш директор. Артем. Вовк. Молодий, суворий, багатий і, між нами, страшенно гарний. Але характер — ну просто як у тигра, якого недогодовують.

Моє серце провалюється вниз.

— Вовк?.. — я повторюю.

— Ну так! — вона сміється. — Ви що, не чули про нього?

— Я… — я нервово ковтаю. — Чула. Трохи.

Трохи?! Я мало не вбила його машиною! І накричала на нього! І назвала хамом! А він… він знає моє ім’я!

Мене кидає в жар.

— Все добре? — Ніна торкається мого плеча.

— Так… просто… жарко… — я посміхаюся, але всередині хочеться провалитися під землю.

— Ну, жарко тут у нас часто буває, — жартує вона. — Особливо, коли Артем Сергійович заходить. Половина співробітниць червоніють, друга половина перестають дихати.

— Чудово… — бурмочу я.

Ми підходимо до великих дверей — темне дерево, матове скло, табличка «CEO».

Ніна тихо стукає:

— Артеме Сергійовичу, можна?

— Заходьте, — лунає знайомий, небезпечно спокійний голос.

Я завмираю.

І я бачу його.

Він стоїть біля столу, переглядаючи якісь документи.

Високий. У темному костюмі.

Той самий запах.

Той самий погляд.

Він піднімає очі.

Наші зустрічаються.

Мене накриває хвиля адреналіну.

Він не здивований.

Не шокований.

Ні, він виглядає так, ніби очікував мене.

— Лілі, — каже він, повільно, майже смакуючи моє ім’я.

У мене пересихає в роті.

— Ви… директор?.. — видавлюю я.

Він ледь-ледь усміхається.

— Я думав, ти це зрозуміла ще на дорозі.

— Я… не… — я заїкаюсь. — Ви ж… ви ж мене підрізали!

— Я — їхав, — виправляє він. — А ти вирішила боротися за територію.

Ніна Степанівна переводить погляд з мене на нього і назад.

— Ви знайомі? — питає вона, злегка хитро.

— Трохи, — каже Артем.

— Ні! — вигукую.

Артем піднімає брову, насолоджуючись моєю реакцією.

— Хвилину, Ніно, — каже він їй. — Хочу поговорити з Лілі наодинці.

— Авжеж, — секретарка посміхається так, ніби починається серіал. — Я поруч, якщо що.

Двері зачиняються.

Залишаємось тільки ми.

І напруга між нами, яку можна різати ножем.

Артем робить кілька кроків ближче.

— Отже, — каже він тихо. — Ти кричала на свого директора зранку.

Я відступаю на пів кроку.

— Я не знала, що ви… ви…

— Я знаю, — перебиває він. — Але це було цікаво.

— Це було невиховано! — бурмочу.

— Це було чесно, — він нахиляється трохи ближче. — І мені подобається чесність.

Моє серце б’ється як скажене.

— Я… хочу вибачитись, — видавлюю я. — За крик. І слова. І… все.