1. Розділ

Я ненавиджу ранок.

Точніше — ті ранки, коли будильник дзвонить три рази, а я все одно встаю тільки на четвертий, бо сон — це єдине, що в моєму житті не кричить на мене, не критикує і не вимагáє «постійно бути кращою».

Але цей ранок — чемпіон серед провалів.

По-перше, я запізнююсь.

По-друге, сьогодні перший робочий день у новій компанії.

По-третє, у Києві, як назло, затори — ніби кожна людина вирішила: «О, Лілі кудись треба? Давай-но перекриємо їй маршрут».

І найгірше — я, дурепа, вирішила скоротити дорогу.

— Та чого ти стоїш?.. — бурмочу я до себе, тиснучи на газ, але моє стареньке авто називає це «агресією» й починає кашляти двигуном, як тітка Оксана після трьох сигарет.

Світлофор нарешті вимикає червоне, і я різко повертаю на вузьку вулицю, де зазвичай менше машин.

Ну, зазвичай.

Сьогодні ж — ні.

Мене одразу підрізає чорний позашляховик. Чорний настільки, що навіть мої нерви стали чорними.

— Ти знущаєшся? — я б’ю по гальмах, і моє авто пищить у відповідь.

Позашляховик не просто підрізає. Він нахабно, демонстративно, безпардонно залазить на мою смугу, змушуючи мене притиснутись до узбіччя.

Кров закипає.

Я відкриваю вікно й вигукую:

— Мужчина, ви що, не бачите смуги?!

У відповідь — тиша. Навіть не здригнувся.

Чорне авто поволі зупиняється.

Двері відчиняються.

І з нього виходить чоловік, який виглядає так, ніби його особисто створили для того, щоб виводити людей з рівноваги.

Високий.

Темне волосся.

Сірі очі, холодні як лід і гарячі, як пекло — одночасно.

Темний костюм.

Крок упевнений.

Як хижак, який точно знає, що територія належить йому.

А я… я раптом забуваю, як дихати. На секунду. На пів. На вічність.

І злюсь на себе за це.

Він зупиняється біля мого вікна, дивиться на мене так, ніби я заважаю йому жити.

— Щось трапилося? — його голос низький, спокійний… і неймовірно дратівливий.

— Так. Ви мене мало не розчавили! — я вистрибую з машини. — Ви взагалі дивитесь у дзеркало, коли керуєте?! Чи вам подобається підрізати людей?!

Він піднімає брову.

— Ти на мене кричиш?

— Так! — я схрещую руки. — Бо ви винні!

Він оглядає мене. Повільно. Нахабно. Наче оцінює.

Наче йому смішно.

— Родзинка ранку, — каже він, ледь посміхнувшись кутиком губ. — Мені подобається.

— Що вам подобається? Моя агресія?!

— Те, що ти думаєш, що можеш зі мною сперечатись.

Я задихаюсь від обурення.

— А з ким я маю сперечатись? Із вашою машиною?!

Він робить пів кроку ближче, і я відчуваю його аромат — дорогий, різкий, ніби різана деревина змішана з холодною амброю.

Я мимоволі вдихаю і…

Стоп.

НІ.

Не сьогодні.

— Якщо ви думаєте, що я вам зараз поступлюсь, — я говорю крізь зуби, — то даремно.

Він дивиться прямо в мої очі.

Не блимаючи.

Наче читає мене наскрізь.

— Ти запізнюєшся, — спокійно каже він.

Я кліпаю від шоку.

— Звідки ви знаєте?!

— Бо тільки людина, яка запізнюється, так активно шукає винного.

Мій мозок ображено зависає.

— Я не шукаю винного. Я знайшла. Вас!

Його посмішка стає ширшою. Вона небезпечна.

Посмішка людини, яка звикла перемагати.

— Якщо тобі так потрібно проїхати, мала, — він легенько киває головою вбік, — їдь.

— Не називайте мене “мала”! — я знову киплю. — Мені двадцять чотири!

— Це точно тебе робить дорослішою? — він хмикає.

Я відкриваю рот, щоб щось відповісти, але слова губляться.

Ми дивимося один на одного. Занадто близько.

Занадто напружено.

Занадто… неправильно.

— Чудово, — бурмочу я. — Дякую за нульові манери.

Він підходить до свого авто, але обертається ще раз.

— Вовк. — каже він. — Артем.

Наче я повинна знати це ім’я.

— Лілі, — відповідаю я автоматично, перш ніж встигаю впіймати власний язик.

— Знаю, — він киває. — Хорошого дня, Лілі.

І сідає в машину.

Я застигаю.

— Звідки він… — я затискаю пальці у кулак. — Я навіть не знайома з ним!

Але той нахаба виїжджає вперед першим, перекриваючи мені дорогу ще раз — так, ніби це гра.

І лише потім поволі від’їжджає.

Я стою посеред вулиці, дихаючи, як після марафону.

— Ну все, — шепочу. — Якщо колись побачу цього Вовка ще раз… я його… я…

Але я не закінчую думку.

Бо в душі щось стискається дивно, незрозуміло.

Що це було?

Чому він дивився на мене так?

Чому я… чому він…

— Ні. — я рішуче сідаю в машину. — Лілі, ти не божевільна. Це просто водій. Просто нахаба. Просто… красивий…

Я зупиняюсь і б’ю себе по лобі.

— СТОП.

Запускаю двигун, в’їжджаю назад на дорогу і шепочу:

— Ідеальний початок дня. Просто ідеальний.