Пристань Феміди.

  «Пристань Феміди»
«Я думала, це справедливість,
А це був милості кінець.»
***

Останньою духотою на цій досі тісній планеті я жив-доживав. Їжі в мене було досхочу, і навіть не все виявлялося отрутою. Кожного дня я одягався як солідний, модний вельможа, покривався пахощами найдорожчих парфумів. А гроші! Боже правий, я мав такі статки, що й лихварю не снилися: долари, євро, фунти, франки… Та їх пачками, ні, вантажівками, що там – паротягами неможливо виміряти! Проте…! Який з них тепер зиск? Пічку розпалювати?

Зараз, дякувати Богу, вже літо.

Літо – це зелені пшеничні поля, де, як оминати борщівники, можна присісти в ярку, з головою поринути у свіжу траву плісняво-мідного моря, і сховатися від усього цього клятого, докучливого світу. Мене не видно. Навіть якщо залізуть на дерево – не побачать, бо зерновий пахучий натовп обступає з усіх боків досить мистецьки, виліплює з мого тіла таємничу фігуру, яку не під силу розгадати.

Кому?

Від кого я ховаюсь?

Стеблини пшениці лоскочуть навіть через сорочку. Мурашки бігають по черевиках, намагаються розплутати шнурки, зазирнути в шкарпетки, протиснутись крізь пальці.

Польовий вітер тягне за краватку і душить, душить. Насилля. О, так. Людство безперестанку знущалося з природи, вибивало їй зуби, відтинало кінцівки, виривало волосся, дряпало шкіру. Вбивало, загалом. Але не вбило. Не її. Реальна людина, найгірший садист серед усіх фільмів жахів, переоцінила свої сили. Хоча зараз я навіть починаю сумувати за своїми суспільними синцями, що вже встигли загоїтися; за жорстокою людською рукою, яка понад усе на світі обожнює обійматися зі зброєю: холодною, вогнепальною, хімічною, ракетною, і… своєю улюбленою: масового ураження. Головне – смертоносною. Але цивілізація отримала своє. Тепер її сутність лише відлуння на свисті пустотливого вітру, якому більше не заважають молекули настояної духоти, і нарешті є де розгулятися. Зараз вона – приречений на циклічну виставу заради єдиного глядача театр тіней війни, який просочився у бетонні розрухи міст, ні — континентів-привидів. Вони трусяться від страждальних спогадів у далеких від мене краях. Обвуглені руїни ще не пали, ще стоять. Але я втік від них. Мені соромно, що я лишив їх на самоті  із побаченими муками, але ж я сам насилу тут виживаю.

Запах роси, змішаної з пісковим ґрунтом, змусив чхнути. Зашипіла рослинність. То збудилося птаство – тріпотіння вільного пір’я обурено потріскувало у повітрі. І це єдине, що час від часу розтинало моторошну тишу. 

Звісно. Яка мати залетить у гніздо до рідних пташенят, якщо там смердить людським духом? 

Але заслужено. Мені зовсім не шкода людей і те, у що вони себе перетворили. Навіть сім'ю. Ну, майже всю. Іноді я питаю себе, чи правильно зробив... Я хотів зробити як краще, чесно. Сподіваюся, тобі там добре, принаймні, краще, ніж мені тут. Хто-хто, а ти точно заслужила на те, щоб бути щасливою. Ти там щаслива?

Сонце запнулося вологими фіранками хмар. Вже й небесне світило відвертається, і моя власна тінь гидує падати від представника сорому планетарного масштабу. Іноді мені стає до болю шкода сонце, адже воно бачило на достобіса більше нещадних картин, пофарбованих струменями крові. Певно, майже всі; друга ж частина танцювала свої дикунські етюди зблідлому місяцю.

Чи соромно мені за це?

Чи соромно мені за своїх колишніх одноплеменців? 

О, що ви, ні.

Мені соромно за те, що я не загинув разом із ними. Не кинувся під чужу кулю, не наштрикнувся на ворожу шаблю. А взяти зловісне приладдя і виконати брудну роботу власноруч? Не можу. Ні, вже не тому, що боюся. Мені не хочеться уподібнюватися до кривавої популяції, брати на свій рахунок тягар вбивства, одягатися в червоне клеймо-осуд, показувати зношеній землі метаморфози останньої надії в чергову жорстоку людську руку.

Я маю, яку-не-яку, відповідальність.

Я – остання надія.

І цілковито безнадійна.

Я не йшов за масами, мав при собі толерантність та принципи зразкового добродія. І зараз маю. Правда, радше, мав би, якби із самогеноцидом соціуму такі райдужні терміни не втратили будь-яку вагу. Хоча мій чистий череп міг би зараз лежати розтрощеним біля благочестивих сухих, маленьких дитячих, а також серед тисячі інших таких толерантних добродіїв, як я – десь під танками, коло занімілих гучномовців і розірваних плакатів. Журналістів теж нагодували порохом за їхню інтервальну позицію. А шпиталі… ну, допомагали — добивали. І якщо скажу, що не згуртувався з однодумцями-повстанцями тому, що передбачив поразку в намаганнях змінити хід історії – збрешу. Неможливо перевиховати варварських дітей, чиєю матір’ю впродовж всієї ери була звірина жага до війни – це я зрозумів лише після катастрофи. Тоді ж я вірив їм. 

Але втік, врешті-решт.

Мені було страшно.

Краще б мене все-таки вбили. 

Я підіймаю вологі очі. Хмари, ці неосяжно важкі пухкі велетні купчилися коло золотого сяйва, як міцні шибайголови-охоронці. Вони втомилися, але летять. Продовжують тягти кілотонни рідини, розтинати розріджене повітря, мов каравели пінистий океан. Цікаво, чи заплаче сьогодні небо, чи роздасться скорботний грім, подібний до масивних церковних дзвонів?

Насправді вони зовсім не схожі, але я звик чути їх в агонії дощу. Кожна краплина лунає у вухах передсмертними криками за спиною. А чи міг я дійсно цьому запобігти?