Туман

У лісі щось було. Принаймні, так казали старожили. К. їх майже не слухав, оцю жменьку здичавілих ухилянтів. Чому ухилянтів, який саме обов’язок вони відмовилися виконувати — цього він не знав. Якщо чесно, це його не особливо-то й цікавило. Здається, була якась війна, й старожили — тоді ще молоді чолов’яги, вочевидь — ховалися від комісарів по навколишніх непролазних хащах. Ховалися так довго, що їхні дружини забули стежки, що мали до них вести. Так довго, що через багато років вийшли з лісу зовсім іншими людьми. І в меншій кількості.

Старий що мешкав по сусідству розповідав, що їх тоді поглинуло те, що мешкало в гущавині. Дурість, звісно ж.

Але з тим що ліс був непростий К. погоджувався. Бувало, звідти приходили густі, масні тумани. Вони накривали місто завісою настільки щільною, що робити бодай що небудь ставало майже неможливо. У такі дні, а то й тижні, К. здавалося що місто стає навшпиньки, намагаючись ходити якомога тихіше, аби лише не розбудити…

Кого?

Не так уже й важливо. Незважаючи ні на що, К. вважав себе людиною розважливою та практичною, а тому ставився до міських легенд з відомою долею зневаги. 

Та інколи, прислухаючись у сирі години перед самим світанком, як завивали людські голоси зі зворотного боку надто великого і надто темного депо, К. був годен змінити свій погляд на речі.  

1.

Осіннє листя шурхотіло під ногами, розсипаючись дрібним порохом. К. завжди недолюблював місцеві дерева за оцю властивість: за найлегшого дотику їхнє листя перетворювалось на ефемерну потерть. Відчуття при цьому виникало як уві сни, коли намагаєшся вистрілити з рушниці, і аж раптом виявляєш у себе в руках пластмасову підробку.  

Інша справа у лісі — там листя й чатина вкривали землю вологим шаром, настільки непроникним, що молодник геть не ріс. Лишень старі дерева тягнули вузлуваті гілляки до неба, лаючись між собою зграями змерзлих ворон. Останнім часом бувати в лісі ставало все страшніше, але К. намагався зайвий раз про це не думати.

Зараз він крокував центральною вулицею, підставляючи сонцю обличчя та стискаючи під пахвою касету з відеопрокату. Фільм був старезний, і К. брав його в прокаті мабуть вже тисячу разів, але постійно забував подивитись. Раз по раз він повертав касету не переглянутою, обіцяючи собі: "Якось іншим разом". 

Додому він особливо не квапився. По-перше, йому не подобався розмірений постук у стіну його кухні. Стукотіння лунало з боку квартири в якій мешкав ґречний старий — якраз із тих самих ухилянтів. К. собі казав жартома, що старенький певне повісився із самотності, і це стукали його посинілі ноги, що їх розхитувало протягом. Про всяк випадок  К. декілька разів дзвонив у двері до квартири старого, але безрезультатно. 

А по-друге, на жовтень у тутешніх широтах припадали останні ясні дні. Попереду були місяці мокрої, одноманітної сірості, яку неможливо було віднести до жодної пори року. Незрозуміло, чи то пізня осінь, чи то рання зима. Тривати така тяганина могла безкінечно довго: К. частенько пригадував рік, коли місто було обліплене туманом весь час, а з неба сіялася каламутна, холодна мряка.

Все його життя тоді складалося з низки монотонних, скопійованих під кальку днів. Видавалося навіть, що якщо він спробує утнути певний фортель — скажімо, покінчити з собою — наступного дня все буде як і було. Ніби час зациклився сам на себе, і сухітне павутиння дощу могло оживляти померлих. І він би прокинувся у своєму ліжку й помітив, що на шиї не лишилося навіть опіку від зашморгу.  

Мабуть, тільки ця думка тоді й утримала К. 

Він згадав, як того дивного, безкінечного року ховали одвічного дворового п’яницю. Кілька стареньких сплакнули коли труну спускали до ями. Як виявилося даремно, бо на сороковий день пʼяничка повернувся. Він не кліпав, ні до кого не заговорював, і тільки сидів з ранку до ночі на лавці, задерши догори неголене підборіддя й широко роззявивши рота. Повітря поруч із ним злегка бриніло. Коли за декілька місяців він помер іще раз, його закопали у дальшому куті подвір’я вже без жодної труни — все ж, земля тримає міцніше за дерево. 

Старожили казали що подібне траплялося й раніше. Предмети невловимо змінювали контури. Зникали та знову з’являлися на мапі будівлі. А одного разу в пологовому будинку немовлята всю ніч заходилися грудним собачим гавкотом. Так що, у місті могло трапитися будь-що. 

Втім, як уже зазначалося, К намагався не сприймати старі байки серйозно. 

***

Стараючись не наступати на вихори сухого листя, К. звернув з головної вулиці, і тепер поступово віддалявся від центру. Проходячи повз запилені вітрини й похилені автобусні зупинки, він намагався уявити себе еритроцитом, червоною клітинкою у велетенській системі загального кровотоку. Йому здавалося, що тоді мозаїка раптово складеться, і він зрозуміє, нарешті, потаємне значення своїх порожніх вечорів. 

Усі люди пов’язані між собою аортами, артеріями, венами, судинами, капілярами, та якими небудь клапанами, думав він. Кожна клітина крові несе в собі кисень, одиницю енергії щоб живити органи. Злагоджений механізм, усі деталі та гвинтики котрого виконують свої суворо окреслені функції у заворожуючій єдності.

— Що несу в собі я? — запитав К., звертаючись до свого відображення у вітрині, але воно не повернулося до нього у відповідь. Крізь непевний силует К. просвічувалися нутрощі магазину: застаріла електротехніка, телевізори у дерев’яних корпусах, порожня беззмістовність. 

Відповіді не було. Уявити себе корисною, причетною бодай до чогось клітинкою крові не виходило, хоч убий. Свій кисень він давно втратив, і з того часу лишень марно намотував замкнені кровоносні кола. 

Але ж знаходять інші люди свої відповіді! Схиливши голови, мов уперті першопроходці в полярній експедиції, вони йдуть проти вітру. Північ раз по раз жбурляє в їхні обличчя гострі крижані друзки, шкіра геть заніміла й ось-ось почне чорніти, але із запеклістю приречених вони продовжують переставляти ноги. Інколи майже не рухаючись, інколи виграючи в нерівній боротьбі півтора-два метри шляху, першопроходці йдуть крізь вітер назустріч темряві, щоби десь по дорозі зрозуміти навіщо.