Розділ 16

— Якщо з моїм небожем щось станеться, то ти й тільки ти будеш в цьому винний, — закричала Дарсі Мюррей, крутячи кулаком біля самого носа Лероя.

— Дарсі припини, — вступилася за нього Інес. — Впевнена, з ними все добре. Вони просто десь перечікували грозу.

— Хотілося б знати, де можна в лісі перечекати грозу? — вголос задумався Коді — брат Інес та власник закусочної.

— Діло молоде і все б нічого, якби дівчинка не була вагітна, — промовила літня бібліотекарка.

— Ото ж бо! — гаркнула Дарсі. — Вагітна від іншого чоловіка і Шону ця вся історія ні до чого.

— Вагітна від законного чоловіка, котрий героїчно загинув, захищаючи інтереси своєї країни. Нашої з тобою країни, — продовжила бібліотекарка.

— Слухай, Дарсі, хлопчині вже тридцять п’ять років, доки ще ви з сестрою будете його тримати на повідкові? — гигикнув Коді. — Йому життя влаштовувати треба.

— Емі славна дівчинка і не треба перекручувати все, — додала Інес.

— Годі! Припиніть усі, — розпорядився шериф. — Якщо дивитися правді у вічі, то думаю, з Емі сталася пригода і Шон зараз з нею. Я не кажу, що їх деревом привалило, але вона могла підвернути ногу, чи просто заблудитися в лісі. Це не рідкість.

— А коли їй народжувати? — поцікавився лісник.

— Через два місяці, — скрушно хитнув головою Лерой, він виглядав геть блідим та ще більш стривоженим, аніж тоді, коли розмовляв з Шоном.

Старий думав над тим, що можливо не тільки Емі не допоміг, але й Шону лихо заподіяв і жах тієї думки його пожирав.

— Може нам варто тут розділитися? — запитав Коді, коли вони опинилися на лісовій дорозі, яка розгалужувалася декількома стежками, що вели в різних напрямках.

— Так. Саме збирався запропонувати це зробити. Ви троє підете зі мною, — шериф вказав на Коді, Інес та бібліотекарку.

— Тоді ти, Лерою, та ти, Дарсі, йдіть за мною. На стежках після зливи ви навряд чи помітите хоч щось, тому прислухайтеся до будь-яких звуків, котрі почуєте, — скомандував лісник.

Коді підбадьорливо поплескав Лероя по плечі і вони рушили у протилежні напрямки від лісової дороги.

— Семе, у нас син! Ти чуєш? У нас син, — Емі знесилено схилила голову до крихітного малюка, котрий голосно кричав, наче оповіщав весь світ, що народився. Шон накинув на них якесь простирадло, котре вдалося знайти в старому комоді і тремтячи всім тілом спробував перевести дух.

Подія останніх двадцяти хвилин так закарбувалася в пам’яті, наче її там витаврували розпеченим залізом. Ніколи нічого подібного Шон собі не уявляв, бачив таке у фільмах, але щоб насправді те сталося, навіть подумати не міг. Він майже нічого не зробив, Емі впоралася сама і хоч яким далеким від пологів Шон був, йому здавалося, впоралася на відмінно. Все, що йому довелося зробити, це дивитися, чи правильно виходить немовля і прийняти його. Далі він поклав його їй на груди та відступив. Надто шокований, надто наляканий, надто розгублений і надто далекий від тієї крихітної кімнати посеред лісу.

— Тепер я мушу залишити тебе і привести допомогу, — язик його заплітався так, наче Шон добряче хильнув.

Емі підвела на нього змучений, але разом з тим дивним чином умиротворений погляд:

— Я ніколи не зможу віддячити тобі за те, що ти зробив. Я…

— Я радий, що все саме так, — Шон дивився на неї, але перед очима все ще стояла картинка пологів, стогін Емі, запах теплої крові і крик малюка. Поза шкірою його пробіг мороз.

— Прости, — тихо та винувато мовила вона, — що тобі довелося це пережити, але я щаслива, що то був ти. Ти особливий для мене, Шоне. Ти особливий!

Лісник, котрий йшов попереду, раптом зупинився, а на його округлому рум’яному обличчя промайнула здогадка:

— Трясця твоїй матері! Як я одразу не здогадався.

— Про що ти? — запитала Дарсі. — Знаєш, куди веде ця стежка?

— А то! — кивнув лісник. — Вона веде прямісінько до моєї старої лісової хатини. Якщо вони пішли цією стежкою, то змогли знайти укриття лише там.

— Чого ж ми чекаємо? Давайте швидше туди, — Лерой стрімголов кинувся вперед.

Шон розгублено блимнув очима, але відповісти Емі нічого не встиг. В ту ж мить почулися крики ззовні будинку і двері рвучко прочинилися. На порозі з’явився захеканий Лерой, а за ним Дарсі з лісником. Всі троє з подивом споглядали дивовижну картину, що відкрилася їхньому зору.

— Емі? — Лерой кинувся до неї. — Господи мій! Емі, дитино моя.

— Дідусю, — Емі прихилилася головою до його грудей, ледь не втрачаючи свідомість.

Шон повернув голову до лісника, що зв’язувався по рації з шерифом, а потім глянув на Дарсі. Жінка схрестила тремтячі руки на грудях й на її очах бриніли сльози.

Емі доправили в центральну лікарню Анкориджу, де вже очікував її гінеколог. Вона та малюк були ретельно оглянуті, малюку перерізали пуповину та сповили. Хоч хлопчик народився семимісячним, проте ніяких ускладнень у нього виявлено не було. Емі ж ввели ряд всіх необхідних препаратів, виміряли температуру, тиск та зробили електрокардіограму. На перший погляд з нею теж все було нормально.

Першим в палату лікар пропустив Лероя, бо старий просто згорав від нетерплячки.

Він повільно пройшов до кушетки, де лежала Емі, і ласкаво їй усміхнувся:

— Вітаю тебе з народженням сина, люба.

— Вітаю тебе з народженням правнука, дідусю, — відповіла вона.

— Я дуже щасливий з того, — Лерой ніжно провів кострубатими пальцями по її щоці. — Як ти і як маленький?

— Я добре, а його відвезли в спеціалізований бокс, він має знаходитися під наглядом певний час, — відповіла Емі.

— Наш малюк сильний. Він справжній Блоссом і все буде у нас дуже й дуже добре, —  запевнив її старий.

— Я знаю, — Емі меланхолійно усміхнулася, а тоді мовила. — Ти знаєш де мій телефон?

— Так, він у мене, — Лерой витягнув з кишені та простягнув їй стільниковий.

— Я думаю, настав час зателефонувати іншому його дідусеві, — Емі шумно видихнула.