Розділ 15

— Гарного уїк-енду, містере Арлінг, — промовили дівчатка і сміючись побігли до своїх велосипедів.

— І вам! — вигукнув Шон. — Обережно на дорозі і поспішайте, бо небо обіцяє гарненько нас вмити сьогодні.

Дівчатка щось закричали у відповідь, але Шон вже їх не розчув. Він пішов до свого автомобілю, перебираючи в пальцях ключі. На душі було якось неспокійно, ба більше, навіть тривожно, хоча Шон не розумів причини.

Похід був цікавим та пізнавальним. Вони дійшли до відкритого плато, що тягнулося за лісом на південний схід штату. Звідти до льодовика Колумбія було рукою подати, проте сходження до нього Шон не планував. Для цього їм потрібно було перетнути кам’янисту місцину, з рідкою скупою рослинністю, потім піднятися дещо вгору, пройти мостом через гірську притоку Мідної, а вже тоді ступити на льодовик. Така мандрівка була не надто безпечною для учнів Молодшої школи, тому обійшлися фотографуванням блакитного красеня з відстані, вивченням рослинності пустки, гарним ленчем, та безліччю цікавих історій від Шона. Діти залишилися задоволеними та й він сам теж. Тому раптова зміна настрою та незрозуміла тривога, котра оселилася десь всередині, роздратувала. Шон завів двигун, а тоді поглянув на свій телефон, котрий залишив на беззвучному режимі. Там не було нічого цікавого: голосове повідомлення від тітки, де вона питала, що він буде на вечерю, пропущений дзвінок від друга з Анкориджу, з яким Шон після від’їзду ще досі підтримував зв'язок, повідомлення з відділення пошти, що прийшла його посилка, котру замовив у інтернет-магазині ще місяць тому, а тоді Шон побачив дзвінок від Лероя. Шон здивувався, бо вони бачилися вранці. Шон тоді якраз вів своїх маленьких скаутів в бік лісу, а старий прямував вздовж пірсу, закинувши на плече пошарпаний спінінг.

Спочатку Шон зателефонував Дарсі і повідомив, що вже повертається додому, що буде на вечерю, йому все одно, тоді набрав номер Лероя, бо з другом з Анкориджу, знав, балакатиме хвилин двадцять, не менше.

— Шоне, — голос старого був схвильованим. — Ти де зараз?

Шон насторожився:

— Вже у Блумаунтін. Щось сталося, сержанте?

— Ти часом це… Ти не бачив Емі? Вона не з тобою? — питання давалися Лерою важко, тому Шон тактовно не став акцентувати на тому увагу.

— Ні. Ми не бачилися сьогодні, бо у неї вихідний, — відповів Шон. — Що сталося?

— Гадаю, що нічого. Коли вона повернеться, назве мене панікером, але я справді хвилююся, — швидко заговорив Лерой. — Я думав, що вона у Інес, але у закусочній її не бачили сьогодні. Якщо Емі пішла гуляти, то мала б вже повернутися, бо ж бачить, що насувається гроза. Пробач, що я потурбував тебе.

— Зачекайте, сержанте, — Шон автоматично звернув до будинку Блоссомів. — Я вже під’їжджаю до вас. Ви не потурбували, ні в якому разі, можливо дійсно зарано хвилюєтесь. Емі могла піти до когось з друзів і просто вирішила перечекати грозу.

— Ні, — Лерой вийшов на вулицю, очікуючи на Шона. — Ні!

Шон пригальмував. Не вимикаючи двигун він вийшов з автомобілю та підійшов до Лероя. Старий виглядав не на жарт стривоженим і весь зблід.

— Я впевнений, що з Емі все гаразд, — задля того, аби щось сказати, промовив Шон, озираючись навкруги.

— Так, хлопче. Я б може й не хвилювався, якби не її вагітність. Весь час мені здається, що з нею має трапитись лихо. Знаю, що сам себе накручую та тривожу цими дурними думками. Господи! — простогнав Лерой.

— Я пошукаю її, — Шон усміхнувся.

Очі Лероя блиснули:

— Справді? Синку, я… Не знаю, як тобі й дякувати. Розумію, що вже тебе дістав своїми постійними проханнями, але…

— Все гаразд. Мені зовсім не важко і навіть приємно стати вам у пригоді, — Шон повернувся до автомобілю. — Впевнений, Емі вже прямує додому. Можливо вона справді пішла гуляти і затрималася десь по дорозі.

Лерой зітхнув і змучено йому усміхнувся:

— Так, нехай так і буде.

Шон зателефонував Дарсі й повідомив, що затримається. Дарсі з того не надто зраділа, питаючи, чи знов старий маразматик Блоссом послав його з якимось черговим дурнуватим дорученням. Шон м’яко попросив її не лізти не у свої справи та проїхав в бік пірсу. Вже всі судна була пришвартовані на своїх місцях, а рибалки поспішали як найшвидше дістатися своїх домівок та перечекати грозу там. Шон майже всіх перепитав чи не бачили вони часом Емі Блоссом, але ствердної відповіді не отримав. Вже прямуючи назад до свого позашляховика, Шон почув, як його погукали.

— Це ж онука старого Блоссома? — запитав один з молодих рибалок, наближаючись до нього.

Шон ствердно кивнув.

— Я не впевнений, вчителю, але мені здається, що вона подалася в бік лісу декілька годин тому.

— Дякую, — Шон кинувся до автомобілю.

— Та я не впевнений, а в лісі зараз небезпечно, вчителю, — гукнув йому вслід розгублений юнак.

— Дякую, — повторив Шон, стрибаючи за кермо.

Емі прихилилася до стовбула старої сосни та перевела подих. Їй треба було зосередитися на своїх відчуттях та переконатися в тому, що з нею коїться. До пологів було ще цілих два місяці і вона аж ніяк не була готова народжувати. Емі читала про обманні, або несправжні перейми. Вони інколи траплялися у жінок на останньому триместрі, але те, що відбувалося з нею в ту мить, несправжнім назвати язик не повертався. Біль відходив і повертався, з кожним разом все чіткіше й чіткіше вимальовуючи інтервал. Емі пройшла ще декілька метрів, притримуючи животик руками, наче це якось могло допомогти, а потім знесилено притулилася до чергового дерева.

— Господи мій! Тільки не це. Я благаю тебе. Якщо ти вирішив, що я заслужила померти — нехай, але дитя ні в чому не винне і воно не повинно з’явитися на світ отак і отут. Змилуйся! — вмиваючись гіркими сльозами та відчуваючи всеохоплюючий страх, Емі зробила ще декілька кроків, а тоді заклякла. По ногам потекла тепла рідина і Емі усвідомила, що то дійсно невідворотність. У неї відійшли води.